Зібралися усі, здебільшого бридкі, друзі Боба, вони порозсідалися на його ліжку, повмощувались на підлозі. Боб знав, що він відпливає, але Том ніколи б не подумав, що Боб ладен зробити таке. Йому довелося зібрати докупи все самовладання, щоб роздратовано не випалити: «Не буде вам ніякого шампанського». Натомість він стримано привітався, навіть намагався посміхатися, хоча самому здавалося, що от-от розплачеться, наче мала дитина. Він кинув на Боба спопеляючий погляд, але Боб уже встиг бозна-чим добряче набратися. У світі було небагато речей, які могли вивести його з рівноваги, подумав Том, виправдовуючи себе, але то був саме той випадок: ось такі дурнуваті й галасливі сюрпризи, уся ця колотнеча, лайки й недоумки, котрі, як він собі думав, зникнуть із його життя, щойно він ступить на трап корабля, а вони тут як тут, та ще й загиджують кімнату, у якій йому доведеться провести п’ять наступних днів!
Том підійшов до Пола Губбарда, чи не єдиної пристойної людини в цій компанії, і сів поряд з ним на короткій, вбудованій у стіну канапі.
– Вітаю, Поле, – тихенько сказав він. – Перепрошую за цей безлад.
– Еге ж! – Пол саркастично посміхнувся. – Як довго тебе не буде? Що сталося, Томе? Ти погано почуваєшся?
То було нестерпно. Галас і дівчачий сміх ніяк не вщухали. Дівчата обмацували його ліжко, зазирали до туалету. Дякувати Богу, що Ґрінліфи не прийшли проводжати його! Містеру Ґрінліфу довелося поїхати у справах до Нового Орлеана, а місіс Ґрінліф, коли Том зателефонував їй цього ранку, аби попрощатися, сказала, що почувається не вельми добре й не зможе його провести.
Нарешті Боб чи хтось інший видобув звідкись пляшку віскі, і всі взялися пити з двох склянок, які знайшли у ванній, а тоді прийшов стюард із повною тацею нових склянок. Том відмовився від випивки. Він рясно вкрився потом, аж йому довелося скинути піджак, аби й він не промок. Підійшов Боб і всунув йому до рук склянку. Том бачив, що Боб не жартує, і знав чому – адже він майже місяць користувався гостинністю Боба і принаймні міг би напустити на себе люб’язний вираз. Але Том більше не міг удавати з себе люб’язного і почувався так, наче його обличчя закам’яніло. Навіть якщо вони й зненавидять його після цієї зустрічі, що йому з того, подумав Том. Він може на них начхати!
– Я поміщуся ось тут, Томмі, – сказала дівчина, яка будь-що хотіла кудись поміститися і поїхати разом із ним. Вона боком втислася у вузеньку шафу, завбільшки з крихітну комірчину для мітел.
– Хотів би я побачити, якби Тома впіймали в каюті з дівчиною! – реготнув Ед Мартін.
Том роздратовано глянув на нього.
– Пропоную вийти звідси й подихати свіжим повітрям, – пробурмотів він до Пола.
Інші створювали такий ґвалт, що навряд чи хтось помітив їхню відсутність. Вони зупинились біля поруччя недалеко від корми. День був безсонячний, і місто праворуч здавалося огорнутою в сизий туман незнайомою землею, яку Том міг споглядати з корабля