Джордж Енджелфілд забув про існування довколишнього світу, а світ – на певний час – забув про існування Джорджа Енджелфілда. Але потім усе одно згадав. Ішлося про гроші.
Окрім маєтку Енджелфілдів, в околиці були й інші великі володіння. Там мешкали інші більш-менш аристократичні родини. Серед власників тих маєтків був один господар, який прагнув розпоряджатися своїми грішми щонайдбайливіше. Дослухаючись до порад компетентних осіб, він обачливо вкладав великі суми грошей туди, де ризик був мінімальним, а незначні суми використовував там, де ризик був значно вищим, але значно вищим був і потенційний прибуток. Життя ж розпоряджалося його грішми по-іншому: великі суми грошей він втрачав безповоротно, а на маленьких заробляв значно менше, ніж сподівався. І врешті-решт потрапив у скрутне становище. Ситуація ускладнювалася тим, що він мав ледачого сина-марнотратника і некрасиву товстоногу дочку. Треба було щось робити.
Оскільки Джордж Енджелфілд ні з ким не бачився, то вигідних фінансових пропозицій йому ніхто й не робив. Коли його повірений надсилав йому рекомендації, він ігнорував їх, як ігнорував і листи з банку. Унаслідок цього гроші родини Енджелфілдів, замість брати участь у «вигідних» операціях, лежали собі спокійнісінько в банківському сейфі у підвалі й потихеньку приростали.
Як відомо, останнє слово в цьому найкращому зі світів завжди залишається за грішми. От і вилетіло слово. І поширилася чутка про енджелфілдівське багатство.
– Здається, Джордж Енджелфілд має сина? – спитала якось дружина невдахи-інвестора, що перебував на межі банкрутства. – Скільки це йому вже зараз? Двадцять шість?
«І якщо не їхній син для нашої Сибіли, то чому б не їхня донька для нашого Роланда? – спало на думку жінці. – Незабаром та дівчина досягне шлюбного віку. Кажуть, батько в ній душі не чує, отже, вона прийде до нас не з порожніми руками».
– Яка чудова погода! Саме час влаштувати пікнік, – сказала вона чоловікові, а її чоловік, як і притаманно всім чоловікам, не вловив між сказаними фразами жодного зв’язку.
Запрошення на пікнік пролежало два тижні на підвіконні у вітальні й там би, мабуть, і вицвіло на сонці, якби не Ізабель. Якось удень, не знаючи, чим зайнятися, вона зійшла сходами, шумно зітхнула від нудьги, підняла лист і розгорнула його.
– Що то? – спитав Чарлі.
– Запрошення, – відповіла Ізабель. – На пікнік.
– На пікнік?..
Мозок Чарлі почав повільно прокручувати цю новину. Дивно – який такий пікнік? Та потім Чарлі знизав плечима й забув про почуте.
Натомість Ізабель підвелася й попрямувала до дверей.
– Ти куди?
– До себе.
Чарлі був кинувся за нею, але сестра