– Ну от, – сказала я сестрі. – Усе готове до роботи.
Вона розтулила рота і, здавалося, щось відповіла. Але я її не почула.
Стенографувати я не вмію. Під час інтерв’ю я просто занотовувала ключові слова, сподіваючись, що їх вистачить, аби згадати найголовніше, коли я візьмуся безпосередньо до писання. І цей прийом спрацював добре. Час від часу зазираючи до свого записника, я заповнювала центральну частину аркуша словами, що їх сказала міс Вінтер, потім створювала у своїй уяві її образ, намагалася відтворити подумки її голос, згадати, як вона поводилася. Невдовзі я забувала, що переді мною нікого немає, і починала писати, наче під диктовку самої міс Вінтер.
Я залишала широкі поля. Ліворуч занотовувала всі особливості міміки й жестикуляції письменниці, які, на мою думку, тим чи іншим чином впливали на значення сказаного нею. Поле праворуч я залишала незаповненим. Саме тут, перечитуючи власний текст, занотовувала я свої думки, коментарі й запитання.
У мене з’явилося відчуття, ніби я працюю вже кілька годин. Відволікшись, я зробила собі чашку какао, але робочий час наче завис в очікуванні, й коротка перерва на відпочинок ніяк не вплинула на його перебіг: повернувшись до роботи, я увійшла в неї так, наче жодних зупинок не було.
«Людина настільки призвичаюється до власних жахів, що зовсім забуває про те враження, яке вони можуть справити на інших», – написала я в центральному стовпчику, а ліворуч додала примітку про те, як письменниця затуляла пальцями здорової руки кулачок скаліченої. Двічі підкресливши останній рядок написаного, я потягнулася. Та, що за вікном, потягнулася теж, потім узяла списані олівці і знову їх загострила.
Не встигла вона позіхнути, як з її обличчям почало щось коїтися. Спочатку в центрі її лоба несподівано виникло щось схоже на пухир. Потім такий самий знак з’явився у неї на щоці, потім – під оком, на носі, на губах. Кожен новий нарив супроводжувався глухим стуком, який невдовзі перетворився на безперервне стукотіння. Через кілька секунд обличчя розпалося на шматки.
Але це не була робота смерті. Це був усього-на-всього дощ. Довгожданий дощ.
Я розчинила вікно, випростала руку й почекала, доки в долоню не набралася вода, потім умила нею очі й обличчя – і затремтіла від холоду. Час спати.
Я залишила вікно трохи прочиненим, щоб чути стукіт дощу. Рівномірно, приглушено і м’яко він падав і падав на землю. Я чула його, коли роздягалася, коли читала і коли спала. Він супроводжував мої сни, як ненастроєний радіоприймач, який забули вимкнути на ніч і з якого лине розпливчастий звуковий фон, а за тим фоном ледь угадується шепіт якимись чужоземними мовами та уривки незнайомих мелодій.