Вона наморщила лоба, і над окулярами з’явилася чітка і вельми виразна арка чорних брів, яка враз надала її обличчю неприродного виразу.
– Увічливість… Знайте, що це – чеснота нікчем, якщо її взагалі можна назвати чеснотою. І що є такого захопливого у беззубості, поясніть, коли ваша ласка? Зрештою, бути беззубим і нешкідливим дуже легко. Щоб бути ввічливим, ніякого таланту не потрібно. Навпаки, ввічливість – це єдине, що лишається тоді, коли у всьому іншому ви зазнали поразки. Людям амбітним начхати, що про них думають інші. Не думаю, що Ваґнер втратив би сон, побиваючись, що він міг образити чиїсь почуття. Бо Ваґнер був геній.
Невтомно і наполегливо звучав голос Віди Вінтер, коли вона наводила приклад за прикладом, розповідаючи про геніїв та їхній вроджений егоїзм. Поки вона говорила, складки її шалі жодного разу не поворухнулися.
«Вона що, з каменю витесана?» – подумалося мені.
Нарешті вона закінчила свою лекцію такими словами:
– Увічливість – це риса, якої я не маю сама і не ціную в інших. Тож забудьмо про неї. Нехай вона вас не турбує. – І з виглядом людини, чиє слово на цю тему є вирішальним, письменниця замовкла.
– Ви згадали про неправду, – сказала я. – Саме вона мене й турбує.
– У якому розумінні?
Через темні лінзи я бачила лише, як рухалися вії міс Вінтер. Вони вигиналися і тріпотіли навколо її очей, наче довгі лапи павука навколо тулуба.
– Тільки за останні два роки ви розповіли журналістам дев’ятнадцять абсолютно різних версій вашого життя. І це лише ті, які я знайшла в результаті побіжного пошуку. Насправді їх набагато більше. Можливо, сотні.
Письменниця знизала плечима.
– Такий уже в мене фах. Я оповідачка-вигадниця.
– А я біограф. Я працюю тільки з фактами.
Вона тріпонула головою, і тугі кучері гойднулися.
– Ну які ж ви, біографи, нудні! От я б ніколи не стала біографом. Вам не здається, що правда буває набагато кращою, коли її приправлено якоюсь вигаданою історією?
– Це не стосується тих вигадок, які ви вже встигли оповісти журналістам.
Міс Вінтер вимушено кивнула на знак згоди.
– Міс Лі, – почала вона. Мова її вповільнилася. – Повірте, я мала вагомі підстави створювати димову завісу навколо свого минулого. Але ці підстави, запевняю вас, уже втратили свою значущість.
– Які підстави?
– Життя – це компост.
Я здивовано кліпнула очима.
– Вас дивують мої слова, але це так. Усе моє життя, увесь мій досвід, усе, що мені довелося пережити, люди, яких я знала, всі мої спогади, мрії, фантазії, все, що я прочитала, – все це було кинуто у компостну купу. З часом воно перегнило і перетворилося на чорну родючу органічну мульчу. Процес клітинного розпаду робить речі невпізнанними. Дехто називає це багатою уявою. А для мене це – купа перегною. Час від часу я беру задум, висаджую його, як рослину, в компост і чекаю. Задум живиться отією чорною речовиною, що колись була життям, використовує