– Не стій, Ліно, – сказав із вагона сивий. – Швиденько там з відрами.
У мене було таке відчуття, ніби я марю в лихоманці. У голові паморочилося, ноги не слухались. Я кивнула й подивилася вгору, у вагон. На мене дивилося одне поверх одного кілька облич.
Брудні обличчя. Андрюс курив і дивився в інший бік. Синці в нього ще не минулися.
З-під вагона текла сеча. Дитина Они кричала. Я бачила мокре зелене поле. «Іди сюди, – казало воно. – Біжи!»
Може, і треба, подумала я. «Ну ж бо, Ліно!»
– Що з нею? – почулось у вагоні.
«Біжи, Ліно!»
Відра вислизнули з моїх рук. Я побачила, як з ними пошкандибав Андрюс. Я просто стояла і дивилася на поле.
– Ліночко, повертайся, – просила мама.
Я заплющила очі. Дощ хлюпав на моїй шкірі, волоссі. Я бачила татове лице, яке визирає з освітленої сірником діри в підлозі вагона. «Я зрозумію, що це ти… так само як ти впізнаєш руку Мунка».
– Давай!
Наді мною нависло обличчя енкаведиста. Він дихав перегаром. Він схопив мене під руки і вкинув у вагон.
Повернувся Андрюс із відром води й відром сірої баланди.
– Сподіваюся, ти добре скупалася, – сказав він.
– Що ти там бачила, дівчинко? – допитувався лисий.
– Я… я бачила, як енкаведисти викидали з потяга мертві тіла в багнюку. Двох дітей…
Люди тихо охнули.
Двері вагона захряснулися.
– А скільки було тим дітям? – тихо спитав Йонас.
– Не знаю. Вони далеко були.
Мама в темряві розчісувала моє мокре волосся.
– Мені хотілося бігти, – прошепотіла я їй.
– Можу тебе зрозуміти, – відказала мама.
– Можеш?
– Ліно, ну як же не зрозуміти бажання втекти звідси? Але, як твій тато сказав, нам треба триматися разом. Це дуже важливо.
– Але ну як же вони просто вирішили, що ми худоба якась? Вони ж нас навіть не знають, – сказала я.
– Ми знаємо, хто ми, – сказала мама. – Вони неправі. І ніколи не давай їм переконати нас у чомусь іншому. Ти зрозуміла?
Я кивнула. Але також і розуміла, що деяких людей уже переконали. Я бачила, як вони з безнадійними обличчями затуляються руками перед охоронцями. Мені хотілося всіх їх намалювати.
– Коли я поглянула на вагон знадвору, всі здалися мені хворими, – зізналася я мамі.
– Але ми не хворі, – сказала мама. – Ми не хворі. Скоро ми знову будемо вдома. Коли решта світу дізнається, що коїть Радянський Союз, цьому покладуть край.
Що, правда?
18
Ми не були хворі, а от інші люди – так. Щодня на зупинці ми визирали з вагона й лічили викинуті тіла. Щоразу їх ставало дедалі більше. Я помітила, що Йонас відстежує кількість дітей, ставить позначки камінцем на дошці підлоги. Я дивилася на ці позначки й уявляла над кожною намальоване личко: волосся, очі, ніс,