Коли вони дійшли до парку, сонце вже добряче припікало, а на траві було ніде яблуку впасти від молодих жінок з візками, крикливих малюків, мобільних телефонів та попелу від цигарок Benson & Hedges. Мати Дейзі взяла її за руку і провела через зарослий травою ігровий майданчик просто до дерев у глибині парку. Це не прогулянка, вони прямують до певної мети. Дейзі не знала, куди вони йдуть, але відчувала, що мати налаштована рішуче. Ліс – це інший світ, тихий, прохолодний і безлюдний, безпечний для птахів і білок.
– Я приходила сюди з твоїм татом.
Дейзі здивовано глипнула на матір:
– Навіщо?
Мати усміхнулася, пригадуючи. Вона поставила на землю сумку-холодильник і подивилася в небо:
– Ми прийшли, – сказала вона.
Сумка-холодильник стояла у футі від велетенського покрученого дуба, що був схожий на дідуся, хворого на артрит. Крізь його віття Дейзі глянула на цяточки світла і просвіти синього.
Двадцять хвилин по тому вона сиділа на самісінькому вершечку і дивилася вниз на сумку-холодильник.
Коли мати оголосила, що вони залізуть на дерево, Дейзі думала, вона жартує. Та мати говорила серйозно, і Дейзі злякалася.
– Я не можу, – сказала вона.
– Не можеш чи не хочеш?
В очах Дейзі забриніли сльози, але мати була невблаганна.
– Ти не знаєш, що ти можеш, поки не спробуєш.
Тиша і безрух після цього здавалися вічними. Нарешті мати заговорила:
– У цьому світі ми дуже маленькі. Ми не можемо завжди вигравати, ми не можемо завжди бути щасливі. Але єдина річ, яку ми можемо робити завжди, – намагатися. Завжди будуть ці кляті Джонсони, – обличчя Дейзі смикнулося в істеричній усмішці, – і ти не можеш змінити цього. Проте ти можеш змінити своє ставлення до них.
Дейзі це не переконало:
– Як?
– Залізши зі мною на дерево.
Це була найстрашніша річ, яку Дейзі будь-коли робила. Але десь там біля вершини трапилася дивна річ. Страх Дейзі