– Без образ.
Ґрейс із любов’ю поцілувала сина в щоку і присіла, вільною рукою відмовляючись від пропозиції чаю й булочок з помадкою:
– А зараз я маю спитати, бо обіцяла, але не хочу набридати…
Бомбардир скрушно зітхнув, він уже знав, про що йтиметься.
– Твоя сестра написала книжку і хоче, щоб ти її опублікував. Я не читала цю книгу, навіть ніколи її в очі не бачила, якщо говорити відверто, але Порша гадає, що ти тягнеш кота за хвіст і відмовляєшся дати конкретну відповідь. А що скажеш ти?
Юніс заінтригував той натяк на усмішку, що промайнув на обличчі Ґрейс, коли вона говорила таким серйозним тоном. Бомбардир пройшовся кімнатою і став біля вікна, мов захисник, що готується виголосити свою заключну промову в суді.
– Перший пункт, безсумнівно, правда. Порша справді написала щось, що вона вважає за книгу, і хоче, щоб я це опублікував. Другий пункт – відверта брехня, і я заперечую це усіма фібрами свого єства.
Бомбардир ударив долонею по столу, щоб підкреслити своє обурення, перше ніж голосно зареготати і знеможено впасти в крісло.
– Слухай, мамо, я прочитав цю писанину, вона просто жахлива. Крім того, таке вже хтось писав і з біса ліпше, ніж зробила це моя люба сестричка.
Ґодфрі насупив брови і незадоволено промовив:
– Ти маєш на увазі, вона вкрала сюжет?
– Ну, Порша називає це «інтерпретація».
Ґодфрі повернувся до дружини і похитав головою:
– Ти впевнена, що забрала з пологового нашу дитину? Я навіть не знаю, де ця дівка такого набралася.
Ґрейс зробила відчайдушну спробу захистити дочку:
– Можливо, вона просто не знала, що така книжка вже існує. Може, це просто збіг обставин.
Та ці слова не були сприйняті як аргумент.
– Хороша спроба, мамцю, але книжка називається «Шофер леді Чаттерлей», і це про жінку, яку звати Бонні, і її чоловіка Ґіффорда, котрого паралізувало внаслідок нещасного випадку під час гри в регбі. Врешті-решт ця Бонні закрутила роман зі своїм шофером Меллонсом, грубим на вигляд, але насправді дуже ніжним уродженцем півночі, який трохи заїкається і має тропічну рибку в акваріумі.
Ґодфрі похитав головою, не вірячи своїм вухам:
– Може, у цієї дівчини щось не так з головою?
Ґрейс не звернула уваги на репліку чоловіка, але й не заперечувала, вона знову зверталася до Бомбардира:
– Ну тепер усе прояснилося. Звучить просто жахливо. На твоєму місці я викинула б це у смітник. Терпіти не можу лінощів, і якщо Порша навіть не потрудилася вигадати власну історію, то й не може чекати на якийсь інший результат.
Бомбардир підморгнув їй вдячно:
– Матуся – найкращий друг для хлопця.
– Так, якщо тільки вона не назвала його Норманом[17].
Ґрейс підвелася й переклала сумку на другу руку:
– Ходімо, Ґодфрі. Уже час повертатися в «Кларідж»[18].
Вона поцілувала Бомбардира на прощання, а Ґодфрі потис йому руку:
– Ми