Приїхали так звані покупці, бригадири з різних майданчиків, якім були потрібні люди. Червонопикий бурмило, дізнавшись, що ми майже земляки («Ти з Конотопа, а я з Бахмача, хлопче»), узяв мене до себе на розчинобетонний вузол біля Мосрентгену.
Робота була, загалом, не складна – слідкувати за заливанням бетонярок, вести облік відвантаженого і наприкінці зміни чистити від налипань цементу жолоб, яким подавався бетон.
Оскільки я був молодий і тупий, то фактично працював сам. Двоє моїх старших напарників прокидалися набагато пізніше початку роботи, бо ж на те й вечір, щоб відпочивать. Доки вони приводили до тями свої хмільні голови, наставав майже обід.
Щоб я не палив малину, бо «мля, чесний», мене відправляли в магазин по їжу та чекушку, а самі в цей час сплавляли трохи бетону ліваком на дачні будівлі, аби було чим вечеряти.
З розваг поруч були тільки чи то Таманська, чи то Кантемирівська дивізія, де крізь паркан було видно, як тягнуть носок на плацу пацани, та міський крематорій, який, здається, не димів лише по понеділках.
Закінчилася робота, як і в більшості заробітчан, – підсрачником. У Москві стався путч і танк навіть вистрілив у Білий Дім.
– Скажи спасіба, шо живий, – пробурмотів мій «земляк» бригадир, сунувши в руку купку дрібних карбованців.
«От суки», – подумав я і поїхав на вокзал проситися в потяг додому. Звісно, ніхто мене не брав. Я сів біля базару на Київському вокзалі й сидів, доки до мене не підійшов міліціонер.
– Прошу документи!
– Ось!
– Що робите в Москві?
І тут мені на думку спала суперова ідея.
– Та я проїздом. Додому від родичів їхав, а тут у вас же ж таке! Пішов на Білий Дім дивитися, а там у натовпі з мене рюкзак зірвали. Нема ні копійки, оце тут бідую.
Слово за слово, міліціонер передав щось по рації, а потім питає:
– У консульство звертався?
– У яке консульство?
– Та в яке, у своє, в України!
– А шо, таке є?
Одним словом, десь за годину я вийшов з метро на станції «Китай-город» і, за відомою приказкаю «язик до Києва доведе», знайшов необхідну будівлю.
Саму будівлю запам’ятав погано, тільки масивні різні двері й охоронця, який, запустивши мене в кімнату з ґратами на вікнах, покликав якусь дівчину.
Я знов переказав їй історію з Білим Домом. Оскільки артист я непоганий, то за мить уже пив чай з бутербродом, а вона, взявши мій паспорт, кудись побігла.
Я саме доїв бутера, коли вона повернулася і принесла папір формату А4.
Емігрант
Вітя сидів і дивився на лінію горизонту. Червоне розжарене сонце саме впало в холодне жовтневе море і потроху тонуло.
– Підараси, – тихо, майже нечутно промовив Вітя і, щільніше закутавшись у білий махровий халат, потягнувся за склянкою віскаря.
У житті Вітя не любив дві речі. Самотність і шурхіт морського прибою. Спочатку, в юності, він зненавидів шум моря. Воно й зрозуміло.
– Давай,