Англійський пацієнт. Майкл Ондатже

світло ллється на кольорове вбрання і плоть, потемнілі від всотаного впродовж сотень років диму лампадок і свічок. А зараз їх знищує цей жовтавий гасовий дим, який, вони були певні, ображає святиню, через який їх витурять звідси, бо люди запам’ятають зловживання дозволом побачити головну залу Сикстинської капели, куди вони прийшли з мовчазною люб’язністю, минаючи плацдарми, тисячі перестрілок, бомбування у Монте-Кассіно, ліричні фрески Рафаеля, ці сімнадцять чоловіків, які висадились на Сицилії і проклали собі шлях від щиколотки італійського чобітка до цієї напівтемної зали. Так, наче самого її існування вже було достатньо.

      Один із них сказав: «Чорт забирай. Може, присвітимо трохи яскравіше, сержанте Шанд?» Тож сержант запалив іще один освітлювальний патрон і тримав його у витягнутій руці, ціла Ніагара світла лилася на його кулак, а він нерухомо стояв, аж поки воно не згасло. Решта солдатів, задерши голови, роздивлялися фігури й обличчя, котрі раптом проступили на стелі. А наймолодший сапер ліг на спину, і його погляд крізь оптичний приціл погладжував бороди Ноя, й Авраама, і різноманітної нечисті, аж поки знайшов нарешті величне, різке, наче спис, мудре і невмолиме обличчя й застиг на ньому.