Англієць гортав сторінки свого щоденника, читав історії на вклеєних сторінках інших книжок, а Хана слухала про видатні карти, котрі згинули у вогні, про спалення статуї Платона – від температури мармур розплавився й чоло мудреця вкрилося тріщинами, подібно до того, як долинали через цілу долину точні звіти для Поліціано, котрий стояв на вкритих травою пагорбах і вдихав запах свого майбутнього. Піко теж був десь неподалік, у своїй сірій келії, і стежив за подіями блаженним третім оком.
Він налив у миску трохи води для собаки. Це був старий дворовий пес, старіший за війну.
Караваджо сів за стіл з карафкою вина, яке монахи передали Хані. Це були її володіння, і чоловік пересувався ними обережно, щоб нічого не порушити.
Він помічав впорядковані нею маленькі букетики польових квітів, невеличкі дарунки самій собі. Навіть у порослому бур’янами саду траплялися ділянки, котрі вона ретельно вистригла медичними ножицями. Якби Караваджо був молодшим, неодмінно закохався б у ці дрібнички.
Але він був уже немолодим. Цікаво, яким вона бачила його? Його рани, його душевна незбалансованість, сиві кучері на потилиці. Він ніколи не уявляв себе чоловіком, якого прикрашають вік і досвід. Усі стають старшими, але він і досі не відчував вповні досвіду, щоби впоратися зі своїм віком.
Він присів, аби подивитися, як собака п’є воду, але заточився, вхопився за стіл і перекинув карафку з вином.
«Ваше ім’я Девід Караваджо, так?»
Вони прикували його кайданками до грубих ніжок дубового столу. Якоїсь миті він підняв той стіл, наче обійняв, розбризкуючи навсібіч кров із лівої руки, і спробував вибігти у вузькі двері, але впав. Жінка зупинилася, впустивши ніж, і відмовлялася продовжувати. Шухляда столу висунулася, гепнула йому на груди, звідти посипався всілякий дріб’язок, і Караваджо на мить засподівався, що там є зброя, яку він міг би використати. Потім Рануччо Томмазоні підійняв бритву й попрямував до нього. «Караваджо, так?» Він досі не мав упевненості.
Поки чоловік лежав під столом, кров заливала його обличчя, та раптом він прийшов до тями, висмикнув з кайданок ніжку столу, жбурнув стілець, аби заглушити біль, а потім нахилився вліво і спробував переступити через ланцюг. Кров була усюди. А його руки перетворилися на безпорадні обрубки. Минули місяці, а він помічав, як дивиться лише на великі пальці інших людей, наче те страхіття змінило його, зробивши заздрісним. Насправді воно його зістаріло, наче однієї ночі, коли він лежав прикутий до столу, люди вкололи йому ін’єкцію, котра його назавжди уповільнила.
Караваджо піднявся, відчуваючи запаморочення, над псом, над червоним, мокрим від вина столом. Двоє охоронців, одна жінка, Томмазоні, телефони дзвонять-дзвонять, дзвонять, переривають на півслові Томмазоні, той кладе на стіл бритву, в'їдливо шепоче: «Вибачте», – бере слухавку закривавленою рукою і слухає. Караваджо думає, що не видав їм нікого, не сказав нічого важливого. Проте вони відпустили