– Іти треба, – відповіла, зітхаючи, Степанида.
Її голова, обмотана білою хусткою, скорботно хитнулася. Вона сиділа в тіні великої берези, оголивши ноги. Лице та ступні були засмаглі, як у бусурманки, а гомілки й стегна зберігали незайману молочну білість. По одній нозі повзло сонечко, яке Степанида направляла зірваною травинкою.
– Куди йти? – запитав Никодим, хоча відразу зрозумів, про що мовить супутниця.
– У стан, – відповіла Степанида, стежачи за сонечком із таким виглядом, ніби від його пересування залежало щось надзвичайно важливе.
– До дружинників?
– До них.
– А ти намет бачила? Такий для простого воєводи не напнуть.
– І що? – запитала Степанида, зводячи очі на Никодима.
Він сів поруч, підвівся, знову сів, підібгавши під себе ноги.
– А те, що бояри на розправу швидкі. І Гордія стратять, і нас не помилують.
– Ми ж у чому винні?
– Бояринові начхати, винні ми чи ні. Спільники, скаже. І на березу. Хочеться тобі на березі висіти, Тетере?
– Я тобі не Тетеря, а Степанида.
– Відколи це? – сторопів Никодим.
– Як у кущах, так «Степанидонько, Степанидонько», – незлобливо передражнила Степанида. – А як хіть задовольнив, так одразу Тетеря. Набридло. Я не птах, я жінка. І, здається, сміливіша за мужика буду.
Вона встала, поправляючи поділ.
– Не можна туди, – сказав Никодим, теж підводячись. – Дружинники люті, мабуть.
– Не можна, але треба, – відповіла Степанида, приладжуючи вузлик до палиці. – Хто за Гордія слівце замовить? Адже він не заради наживи вкрав. Помститися тартарам хоче. Якщо дружинники правду дізнаються, то, може, помилують.
Никодим підхопив свою та Гордієву торби, поплентався за Степанидою.
– А якщо не захочуть слухати? – запитав він.
– Це залежно від того, як говорити і що, – мовила Степанида, не обернувшись.
– А ти знаєш?
– Серце підкаже.
Прийнявши безповоротне рішення, вона все пришвидшувала і пришвидшувала ходу, поки не припустилася підтюпцем. Вилаявшись, Никодим побіг теж. Ноша заважала, ноги плуталися в густій траві, чіплялися за невидимі купини, проте на душі було легко. А хіба не це головне?
Князя Данила відірвали від трапези гучні, збуджені голоси, що злили´ся в безладний хор, який ставав дедалі голоснішим, поки не зробився просто нестерпним.
– Чого галасують, Лешку? – запитав Данило, відкинувши абияк обгризену качину ногу.
– Про те мені невідомо, князю, – відповів двірський, кланяючись.
Він умів блискавично накривати стіл, збивати подушки, прати одяг, але в іншому був дурний і непотрібний. Облизавши пальці, винизані перснями, Данило встав і вийшов із шатра на сонце. Краєвиди, що розгорталися з вершини пагорба, були настільки звичними, що князь їх просто не помічав. Його погляд упав на натовп дружинників,