Мирослав, скриплячи суглобами, став перед Данилом, похитав бородою, мовив зітхнувши:
– У тому ж бо й річ, князю, що без Галичини Батию далі ходу немає. Він на Угорію націлився, на лівонців, на ляхів. Повз нас не пройти. Не порозуміємося з тартарами – бути війні. Цього ти хочеш? Даниле Романів сину? Чи мир тобі до душі?
– Мир – це коли ніж до горла не прикладають, – сказав князь. – Подивлюсь, як Батий мене прийме, що скаже. Тоді й остаточне рішення ухвалю. А зараз говорити нема про що. Поки ми галасуємо тут, як галки, час марнуємо. Їхати мені пора. Уже полудень скоро, а я все ще тут.
Із крісла підхопився Доброслав, показав на Данила кривим пальцем із коричневим нігтем:
– Хочеш уникнути відповіді, князю! Поклянись, що під хана підеш!
Це було вже занадто. Дай волю одному наказувати, то всі почнуть.
Піймавши боярський палець у повітрі, Данило вивернув його так, що Доброслав зойкнув і присів, незручно нахиляючи спину.
– Це чому ж я тобі клястися мушу? – тихо запитав Данило, намагаючись утримати гнів, що клекотав усередині. – І хто тобі дав право мені тут пальцем тикати, га? За землю свою я відповідаю, а не ти і не хтось інший. Мені й вирішувати.
– А наше слово, отже, для тебе – порожній звук? – захвилювалися інші бояри. – Нас ти покликав у кріслах посидіти, на тебе помилуватися? Престол твій на нас тримається! Не смій сваволити!
Перш ніж заговорити, Данило злегка відштовхнув від себе Доброслава, який, не встигнувши випростатися, пройшовся до свого місця наче навприсядки. Потім підвів руку, вимагаючи тиші. Поступово бояри вгамувалися, хоча сіли не всі.
– Якщо боїтеся, що я без вас рішення ухвалю, – повільно і чітко вимовив Данило, – то їдьмо зі мною в Сарай-Бату. Ну? Хто сміливий? У кого душа за Галичину болить? Хто зі мною? Га? Га?
Той, до кого звертався князь, відводив погляд, знизував плечима або зиркав на інших. Жоден боярин не зголосився їхати в ставку Батия. Напруження, від якого в залі зробилося гаряче, почало спадати. Красень Андрій був останнім, хто перестав братися в боки і випинати груди, але незабаром і він угамувався. Усі розуміли, що заперечити Данилові їм нічого. Хан бажав говорити з ним, а не з кимось із бояр, нехай навіть з найстародавнішого роду. Отож, як Данило вирішить, так тому й бути.
– Гаразд, – сказав від імені всіх Мирослав, – погарячкували ми тут трохи – і край. Ти, князю, завжди по совісті чинив, не підведи й цього разу.
– Не підведу, – пообіцяв Данило, змінивши різкий тон на м’який, ввічливий.