Твердозуб, прислухаючись до їхньої розмови, діловито взувався, притупував підкованими каблуками, виблискував сталевими набійками на гострих носах чобіт.
– Ні, ти чув? – звернувся до нього Захар. – У дружину він хоче.
Його аж затрясло від обурення. Що голого дружинника аж ніяк не прикрашає.
– Штани одягни, – порадив Твердозуб. – А я зараз у чоботях своїх потанцюю на злодюзі, поки ребра в нього не тріснуть. Усі пальці йому переламаю, щоб іншим разом на чуже не зазіхав.
– Стривай, – зупинив його Захар, одягаючись. – Ще встигнемо побити. Спершу до сотника треба. Нехай його допитає.
– Та що його допитувати? – уперся Твердозуб. – І так усе зрозуміло.
– А ось не зрозуміло. Адже він до капшука мого не торкнувся, а меч і шолом схопив. І кольчугу. З ким воювати зібрався?
– З ординцями, – подав голос мужик. – Гордій я, руська людина. Вони дружину мою, дочок… Задери на мені сорочку, там від стріл тартарських відмітини.
Дружинники переглянулися, не знаючи, як бути. Обидва відчули, що Гордій каже правду.
– Гаразд, повели до Єрмолая, – вирішив Твердозуб, злість якого зникла, як ранковий туман. – Нехай старший розбирається. Наше діло маленьке. Зловили волоцюгу.
– Ловив я, – заявив Захар і схилився над бранцем, допомагаючи йому підвестися. – Тут недалечко. Дійдеш?
– Нести не доведеться, не бійся, – буркнув Гордій.
– Тоді йди.
Захар легенько підштовхнув його в спину.
– Розв’язав би. – Гордій хитнув зв’язаними руками.
– Може, тебе і відпустити? – посміхнувся Твердозуб.
– А що, відпустіть. Я до вас більше не поткнуся. В іншому місці щастя пошукаю.
– От же злодійська душа! – захоплено мовив Захар. – Хоч би посоромився.
Гордій насупився:
– Мені соромитися нічого. Я битися з тартарвою бажаю. А чим? Хроном сушеним?
– Ти хоч знаєш, чортяко, скільки така кольчуга коштує? А меч? А кінь в бойовій збруї?
– Здогадуюся. – Гордій знову сплюнув і відвернувся. – Що ж, розв’яжете мене чи ні?
– Ні, – відповів Твердозуб. – Так іди. Не розвалишся.
– Адже побіжиш, – сказав Захар. – Побіжиш?
– Не знаю, – зізнався Гордій. – Ну, йдемо чи що?
І вони пішли. Здалеку їх можна було б вважати за трьох товаришів, що простують зеленим лугом. Тільки один надто вже понурий був і йшов неохоче. Був це, як легко здогадатися, Гордій, мастак ловити минів і робити ще багато інших корисних і хороших речей. Ось тільки красти не вмів він зовсім. Із цієї причини і не втік від Захара зі спорядженням. Сам Гордій біг і ховався, а совість йому говорила: стій, здайся, віддай украдене. Чим це скінчилося, читач уже знає. А тепер час сповістити йому, що за Гордієм і його стражниками стежили дві пари очей, що сховалися серед білих стовбурів березового гаю.
Це були вчений чоловік Никодим і Степанида, на прізвисько Тетеря. Обоє відмовляли товариша від небезпечної