Здавалося, Біллі розмірковує над почутим. Тоді він зиркнув на лікаря, мовби силкувався щось збагнути:
– Чому я таким став?
– Очевидно, якісь події тебе смертельно налякали, коли ти був іще маленьким.
Після довгої паузи Біллі промовив, схлипуючи:
– Я не хочу згадувати про ті події. Це дуже боляче.
– Однак це відповідь на твоє запитання, чому ти засинаєш, коли боїшся, що хтось тебе збирається скривдити.
– Чому я у шпиталі? – видавив Біллі, окинувши оком кімнату.
– Лікарки Тернер, Каролін і Вілбур вважають, що після шпиталю тобі, можливо, більше не доведеться постійно спати. Ти можеш навчитися самотужки долати труднощі й виходити зі страшних ситуацій.
– Тобто ви можете мене вилікувати? – хлипав Біллі.
– Ми можемо спробувати. Ти б цього хотів?
– А ви проженете всіх отих людей із моєї голови? – вигукнув Біллі.
Лікар Джордж відхилився на спинку стільця. Слід було стримуватись і не наобіцяти хлопчині забагато.
– Нам дуже хотілось би тобі в цьому допомогти. Тоді б ти більше не мусив постійно спати і всі твої сторони об’єднались би, зробивши тебе сильною і здоровою людиною.
– Я більше не чутиму голосів? І вони не примушуватимуть мене спати?
Лікар Джордж сказав, ретельно добираючи слова:
– Якщо ти достатньо зміцнієш, у них не буде причин тебе присипляти.
– Я не думав, що хтось колись зможе мені допомогти. Я… я вже не знав… Кожного разу я прокидався і бачив, що мене знову десь замкнули, що я… я знову в якійсь клітці. – Йому клубок підкотив до горла. Очі юнака панічно нишпорили по кімнаті.
– Тобі, напевно, було дуже страшно, – мовив лікар Джордж заспокійливим тоном. – Це просто жах.
– Мене завжди десь замикають, – мало не прокричав Біллі. – А йому відомо, що я тут?
– Кому?
– Татові.
– Я не виходив із ним на зв’язок. Гадки не маю, чи знає він, що ти тут, у нас.
– Я… мені заборонено про дещо розповідати. Якщо він дізнається, що я з вами розмовляю, він… Господи!.. Він мене вб’є і закопає у хліві!
На перелякане обличчя Біллі страшно було дивитись. Юнак скривився і втупився в підлогу. Рибка обірвала волосінь. Лікар Джордж відчув, що Біллі тут уже немає.
Почувся м’який голос Аллена:
– Біллі спить. Артуру навіть не довелося нічого робити. Той сам заснув, тому що знову почав дещо пригадувати.
– Обговорювати ті події занадто важко, я правильно розумію?
– А про що ви говорили?
– Про Чалмера.
– Ой, ну, це могло… – Його погляд спинився на відеокамері. – А навіщо камера увімкнена?
– Я сказав Біллі, що хочу записати нашу бесіду на плівку. Я все йому пояснив, і він був не проти. А чому ти вийшов на сцену?
– Артур звелів. Ви, певно, налякали Біллі, викликавши ті спогади. Він почав тут почуватися мов у пастці.
Лікар Джордж почав було пояснювати,