Але я й далі носив перстень. Власне, я знехтував її пораду зберігати його в надійному місці й носив його в кишені. Коли я брав його в руку, він здавався мені дуже важким; якщо я обхоплював його пальцями, золото нагрівалося від моєї руки, але вставлений у нього камінець залишався холодним. Його вага, його старовинна якість, його суміш урівноваженості й блиску в якийсь дивний спосіб заспокоювали мене. Якщо я зосереджував на ньому досить інтенсивну увагу, він мав дивну силу зупиняти мене в моєму нестабільному стані й відгороджувати від навколишнього світу, проте я не хотів думати, звідки прийшов до мене цей перстень.
Не хотів я також думати про своє майбутнє – бо хоч я не прагнув нового життя в сільському Мериленді, крижаної гостинності моїх діда й бабусі Декерів, я тепер серйозно непокоївся про те, що зі мною станеться. Усіх, здавалося, глибоко шокувала ідея оселити мене в готелі «Голідей Інн», запропонована дідусем Декером та Дороті, так ніби вони запропонували мені пожити в їхньому сараї на задньому подвір’ї, але мені вона здалася не такою й поганою. Мені завжди хотілося пожити в готелі, і хоч «Голідей Інн» не був готелем того типу, який я собі уявляв, безперечно, я пристосувався б у ньому жити: гамбургери, замовлювані в кімнату, платні телеканали, басейн улітку – що в цьому поганого?
Усі (соціальні працівники, психіатр Дейв, місіс Барбур) знову й знову запевняли мене в тому, що я не зможу жити сам-один у готелі на передмісті в Мериленді і що хай там як, а до цього ніколи не дійде, – вони, здавалося, не мали жодного уявлення про те, що їхні нібито заспокійливі слова в сотні разів підсилювали мою нервовість.
– Ти повинен пам’ятати, – казав Дейв, психіатр, якого призначили для мене міські організації, – що про тебе дбатимуть у будь-якому разі. – Це був тридцятирічний чоловік у темному одязі й супермодних окулярах, і завжди здавалося, ніби він щойно прийшов із поетичної вечірки, яка відбувалася в підвалі якоїсь церкви. – Бо існує безліч людей, які піклуються про тебе й хочуть для тебе найкращого.
Я став підозріло ставитися до чужинців, які заводили розмови про те, що буде для мене краще, бо саме про це говорили соціальні працівники перед тим, як перейти до теми родини, яка могла б узяти мене на виховання.
– Але я не думаю, що пропозиція діда й бабусі така вже погана, – сказав я.
– Ти про яку саме пропозицію?
– Про ту, щоб оселити мене в готелі. Готель може бути цілком прийнятним місцем для проживання.
– Ти хочеш сказати, що жити у твоїх діда й бабусі тобі зовсім не хочеться? – запитав Дейв, відразу зрозумівши суть моєї думки.
– Ні!
Я ненавидів цю його манеру висловлювати за мене ті думки, які я хотів би приховати.
– Ну гаразд. Можливо, тоді ми сформулюємо твою думку якось інакше. – Він склав руки й замислився. – Чому ти волієш жити радше в готелі, ніж у діда