Перш ніж мене закинули в агресивну юрбу старших хлопців з етикеткою «обдарований» на шиї, мене особливо не цькували й не принижували в школі. Але бідолашний Енді навіть до того, як його перекинули у старший клас, був хронічно переслідуваною дитиною. Худий, засмиканий, він мав непереносимість лактози й таку бліду шкіру, що вона здавалася прозорою, і без потреби користувався такими словами, як «згубний» і «хтонічний», у звичайній розмові. Він був здібний, але дуже незграбний; його невиразний голос, його звичка дихати лише ротом, бо ніс у нього завжди був хронічно закладений, надавали йому радше вигляду дурня, аніж надзвичайно кмітливого хлопця. Серед своїх жвавих, гострозубих, атлетичних братів і сестер, що розривалися між друзями, спортом і шкільними факультативами, він виділявся, наче задрот, що випадково заблукав на поле для лакросу.
Якщо я й зміг якось оговтатися після катастрофи п’ятого класу, то Енді – ні. Він залишався вдома вечорами в п’ятницю та суботу; його ніколи не запрошували ані на вечірки, ані на прогулянки в парку. Наскільки мені було відомо, я залишався його єдиним другом. І хоч завдяки своїй матері він завжди носив модний одяг і одягався як популярний у школі хлопець, а протягом певного часу мав навіть контактні лінзи, ніхто не дозволяв себе ошукати: вороже налаштовані типи, які пам’ятали його ще з давніх невдалих днів, досі штовхали його й називали Тріпіо[18] за давню його помилку, коли він наважився прийти до школи у футболці «Зоряних війн».
Енді ніколи не був надто балакучим, навіть у дитинстві, за винятком рідкісних вибухів базікання (більша частина нашої дружби складалася з мовчазного обміну коміксами). Роки цькування в школі зробили його ще стриманішим і менш комунікабельним – схильним менше застосовувати слова з лексикону Лавкрафта[19], а натомість усе більше закопуватися в глибини математики й фізики. Математика