– Який мудак, – сказав він гучним голосом, таким гучним, що всі його почули. – Ти справжній мудак, Кейбле, ти це знаєш?
Та мені було байдуже – або, принаймні, я не почувався скривдженим чи пригніченим. Натомість я був розлючений. Моя дружба з Томом завжди мала дику, маніякальну якість, у ній було щось ненормальне й лихоманкове, а отже, небезпечне, і, хоч колишня енергія була в ній присутня, струм змінив свій знак, напруга тихо пошурхотіла у протилежному напрямку, і тепер замість гасати з ним коридорами я хотів запхати його голову в унітаз, вивернути йому руку з суглоба, розквасити його обличчя до крові об хідник, примусити його злизувати собаче лайно та покидьки з бордюру. Чим довше я про це думав, тим більше лютував, і мене іноді опановувало таке божевілля, що я ходив по ванній кімнаті, шепочучи прокляття. Якби Кейбл не виказав мене містерові Бімену («Я знаю, Тео, що ті сигарети належали не тобі»)… якби з вини Кейбла мене не усунули від уроків… якби моя мати не мусила взяти вільний день… якби ми не пішли до музею в той фатальний час… навіть містер Бімен, можна сказати, попросив у мене пробачення за те, що викликав нас до школи на той час. Бо, звичайно, були проблеми з моєю успішністю (і багато інших проблем, про які містер Бімен нічого не знав), але провокація, яка втягла мене в розслідування, історія з сигаретами на шкільному подвір’ї – чия це була провина? Кейбла. Не те щоб я хотів, аби він попросив у мене пробачення. Насправді я ніколи й словом не згадав би йому про це. Але чому я тепер став парією? Персоною нон ґрата? Чому він не хоче навіть розмовляти зі мною? Я був менший, ніж Кейбл, але не на багато, і щоразу, коли він випендрювався в класі (як же без цього?) або пробігав повз мене в коридорі зі своїми новими найкращими друзями, Біллі Ваґнером і Тедом Рендольфом (так раніше ми бігали з ним удвох, завжди наввипередки, що наражає на небезпеку й безумний ризик), – я міг думати тільки про те, як хотілося б мені вибити з нього все лайно, щоб дівчата сміялися, дивлячись, як він відповзає від мене: О Томе! Пхи, пхи! Ти плачеш? (Роблячи все, щоб спровокувати бійку, я ніби випадково вдарив його в ніс дверима від ванної і штовхнув його на автомат з напоями, так що він випустив на підлогу свої бридкі сирні палички, але замість стрибнути на мене – чого я домагався – лише скривився й пішов геть, не сказавши ні слова.)
Не всі уникали мене, звичайно. Багато учнів залишали цидулки й подарунки в моїй шафці (включно з Ізабеллою Кушинг і Мартиною Ліхтблау, найпопулярнішими дівчатами в моєму класі), а мій давній ворог Він Темпл із п’ятого класу здивував мене, підійшовши й міцно мене обійнявши. Але більшість людей ставилися до мене з обережною, напівнажаханою чемністю. Звичайно, я прилюдно не плакав і не турбував інших своєю поведінкою, але всі вони уривали розмови на півслові, коли я сідав біля них за обідній стіл.
Натомість люди