Адамберґ пройшов за спиною свого заступника і з хвильку подивився на лінії, що скакали екраном.
– Знаєте, Данґларе, є один тип, який розважається малюванням чорною фарбою на дверях будинків вигадливих четвірок. Уже в трьох багатоповерхівках. Одна – в тринадцятому окрузі і дві у вісімнадцятому. Я от що собі думаю: може, варто заскочити туди?
Пальці Данґлара нависли над клавіатурою.
– Коли? – запитав він.
– Наприклад, зараз. Треба попередити фотографа.
– Навіщо?
– Звісно, щоб зробити фотографії, перш ніж люди не змили їх. Якщо вже не змили.
– Але навіщо? – повторив Данґлар.
– Не подобаються мені ці четвірки. Зовсім не подобаються.
Ось і все. Найстрашніше вже сказано. Данґлар боявся фраз, які починаються словами «Мені не подобається це» або «Мені не подобається те». Лягавому не має щось подобатися чи не подобатися. Він має гарувати і думати, гаруючи.
Адамберґ зайшов у кабінет і побачив залишену Каміллою записку. Якщо він вільний, вона може заскочити сьогодні ввечері.
А якщо зайнятий, чи не міг би він попередити її про це? Адамберґ кивнув. Звісно ж, він вільний.
Задоволений життям, він підняв слухавку і викликав фотографа. Враз у кабінет зайшов похмурий, але заінтригований Данґлар.
– Данґларе, який вигляд мав фотограф? – запитав Адамберґ. – І як його звати?
– Три тижні тому вас познайомили з усією командою, – відповів Данґлар. – Ви потиснули руки всім чоловікам і жінкам. А з фотографом навіть розмовляли.
– Може, й так, Данґларе. Дуже навіть імовірно. Але це не дає відповіді на мої запитання. Який він? І як його звати?
– Даніель Бартено.
– Бартено, Бартено, не легко запам’ятати. Зовнішність?
– Сухоребрий, активний, жвавий. Часто усміхається.
– Характерні риси?
– Багато веснянок і майже руде волосся.
– Добре, дуже добре, – сказав Адамберґ, витягуючи аркуш із шухляди.
Він нахилився над столом і записав: «Сухоребрий, рудий фотограф».
– Як ви кажете його звати?
– Бартено, – відкарбував Данґлар. – Даніель Бартено.
– Дякую, – сказав Адамберґ, занотовуючи прізвище у свій записник. – Ви помітили, що в команді є один дурень? Тобто я кажу «один», але ж, може, їх і більше.
– Фавр, Жан-Луї.
– Так, він.
– І що ми будемо з цим робити?
Данґлар розвів руки.
– О, це питання світового масштабу, – сказав він. – Виховуватимемо?
– Старий, це займе років п’ятдесят, не менше.
– А що ви збираєтеся робити з тими четвірками?
– Ох, – відповів Адамберґ. Він розгорнув блокнота на сторінці з малюнком Маріз. – Ось які вони.
Данґлар