Володимир народився майже одночасно з Ярополком, старшим сином Святослава від законної дружини, ймовірно, з угорського правлячого дому. Палке кохання Святослава до Малуші і прихильність до неї Ольги забезпечували високий статус їхнього сина, який уже в юні роки одержав в управління Новгород. Проте великокнязівський престол було призначено вочевидь не йому.
Вирушаючи у другий похід проти Візантії влітку 969 р., Святослав залишив намісником у Києві Ярополка, а Олега, його молодшого брата, посадив княжити у древлян.
Новгородці наполегливо просили собі князя із синів Святослава, погрожуючи в разі відмови знайти його в іншій землі. Кандидатура Володимира їх цілком влаштовувала. З молодим княжичем на північ вирушив його дядько Добриня: Новгородську землю фактично ввірили йому.
Щоб зміцнити свої позиції, Володимир посватався до Рогнеди, батько якої, Рогволод, княжив у Полоцьку, а брат Тур утвердився на Прип’яті, заснувавши місто-фортецю Турів. Влада дому Рогволда поширювалася майже на всі землі сучасної Білорусі, й Володимир бажав залучити його на свій бік у боротьбі за Київ. Проте Рогнеда в образливій формі відмовила женихові. Тоді розгніваний князь захопив Полоцьк і силоміць узяв її собі за дружину, жорстоко розправившись із її батьком та братами. Про кохання між подружжям не йшлося, але від цього шлюбу народилися сини Ізяслав, Ярослав, Всеволод і Мстислав, а також дочки Предслава і Премислава.
Підкорення Полоцька значно зміцнило позиції Володимира в боротьбі з Ярополком. Спираючись на варягів, новгородське ополчення й сили деяких північних земель Русі, Володимир та Добриня вирушили до Смоленська й, розбивши війська Ярополка, заволоділи містом. Шлях по Дніпру на Київ було відкрито.
У 964 році син загиблого на той час київського князя Ігоря Рюриковича і княгині Ольги Святослав Ігорович офіційно зайняв престол. Але Київською Руссю фактично до кінця свого життя правила велика княгиня Ольга, адже синок її Святослав весь час пропадав у походах, яким, здавалося, не було числа.
Святослав прожив мало – зовсім мало, навіть як на ті часи, – десь тридцять років. Життя його, хоч і недовге, було яскравим і насиченим. Спершу воно принесло Русі блискучі перемоги, а потім – гіркі поразки, що вкоротили віку й самому Святославу, який ходив завойовувати чужі землі і ледь було не втратив свої.
Воював син Ігоря та Ольги аж занадто багато, як на свої тридцять літ. У походи він ніколи не брав обозів, навіть казанів, харчувався з дружинниками печеним на гостряках списів м’ясом. Не возив наметів, щоби не обтяжувати військо, спав, як і всі, на войлоку, поклавши під голову сідло, і ніколи не нападав на противника зненацька, неодмінно попереджував: «Іду на ви».
У 869 році, ведучи своє 60-тисячне військо в останній, як час покаже, похід на Балкани, Святослав у Києві посадив на князівство