– Наші роди сиділи на цій землі за сотні літ до того, як ви сюди прилізли – голодрані зайди. І герби наші старші: ще князь Лев, син Данила Галицького, їх нам дав за вірну службу!
Раптом Коналінський підняв руку, аби припинити гамір. Коли трохи стихло, молодий пан показав пальцем на старшого Шелестовича. Гукнув, кинувши виклик:
– Мовите, що Ойчизну боронили? Ви ся приєднали до козаків, до того бидла схизматського, і разом з ними Ойчизну палили, розпинали, оддали її москалям. Такі з вас захисники Ойчизни!
Шелестович мусив відповісти:
– Хмельницький не йшов проти Ойчизни чи проти короля. Козаки били таких, як ви, панів, однак, видно, мало били. Це ви розпинаєте Вітчизну, ви чвари сієте поміж русинами і ляхами, а віру нашу благочестиву повсюди принижуєте. Якби не ваша злість, то козаки із ляхами далі б жили у згоді та мирі, і ми разом, дружно би стали проти турків, татар та Москви. А ви й зараз чвару починаєте – хочете кров християнську пролити.
Гарячі пани знову завелися, всі почали гукати разом, перекрикуючи один одного:
– А чого ви сюди припхалися? Це наше місто.
– Не брешіть, бо земля ця прадавня, руська, а Самбір – княжий город!!!
– До дябла, схизмати, дзяди, не дочекаєтеся ніколи того, пся крев!
– Ах ви ж ляхи, чортові сини, собача віра!
Шляхта почала хапатися за шаблі. Раптом поміж ворогуючими сторонами став священик із хрестом.
– Одумайтеся, брати! Що робите?!
Цей заклик панотця і справді трохи пригасив пристрасті. Притихли і поляки, й русини. Ігнатій Коналінський став навпроти отця, гукнув:
– Ви, схизматики, кинули мені образу і виклик. А ти, бородатий попе, ліпше сховайся і не кричи, бо ми тобі голову відітнемо, як там, у Кульчицях.
Пам’ять про те, як пани зарубали священика просто у кульчицькій церкві, була іще жива, рана ця боліла. До того ж молодий пан Ігнатій вирішив довести свої слова дією: коли священик не відступив, панок витяг свою шаблю і наставив на панотця.
– Тоді вже краще мені відрубай, – наперед вийшов Юрій і заступив собою отця. Тоді тихо додав: – Якщо зможеш.
– Хто ти такий? – скривився Коналінський. – У тебе навіть шаблі нема!
– За мною стоїть моя земля, віра і честь шляхетська, тому можу побороти тебе і без шаблі!
Присутні охнули, Коналінський приставив свою щаблю Юркові до шиї.
– З вогнем жартуєш, гевале.
Кульчицький посміхнувся:
– Усі бачили, як ти, пане, погрожуєш мені зброєю. Я маю право захищатися!
– Тільки спробуй сіпнутися – і голова твоя…
Панич не встиг договорити, як раптом Юрій вийшов з-під удару, блискавично вихопив з-за каптана свій «макогін», а тоді завдав короткого, але сильного удару. Поцілив просто у перенісся. Коналінський скрикнув, випустив шаблю і впав на сніг. Поляки зразу ж кинулися до нього, підвели: Ігнатій стогнав, а кров так і цібеніла крізь пальці, забризкуючи одяг і капаючи на сніг.
– Гей, лайдаку, ти вдарив шляхтича…
Юрій