– От де наші права шляхетські. Через цю грамоту, через цю колбу і дражнять нас «макогонами». Ця грамота королівська дає нам привілеї і обов’язки. Одного разу пани польські хотіли обдурити нас і примусити робити на них панщину. То ми разом зі шляхтою гординською половили тих комісарів у лісі Кочубінці і били їх по плечах і куди попало отими макогонами. Так ми їм нагадали про своє право, і вони надовго запам’ятали нашу науку.
Тут батько трохи заспокоївся, видихнув і продовжив уже спокійніше:
– Так що тепер хтось один із села має йти до війська, а ще кожен шляхтич має зарізати курку для короля. Так ми й ріжемо курей кожен рік на зимового Миколая, тільки ніхто із королівської родини за тими курми не приходить.
При цих словах батько лукаво посміхнувся і підкрутив вуса.
Юрій обережно розгорнув грамоту. На ній було дві печатки: одна королівська, друга – герб роду їхнього прадавнього Драго-Сасів: стріла на щиті, повернена вістрям догори. А під стрілою старий місяць, спиною обернений донизу, а кінцями догори. На кожному із цих загострених країв стриміло по одній зорі.
– Завжди пам’ятай, сину, хто ти і з якого роду. Шляхтич понад своє життя має берегти віру православну, благочестиву, захищати слабих та немічних, боронити державу, народ, землю рідну від усякого ворога, – говорив далі батько, і ті слова западали парубкові глибоко в душу. – Сьогодні ввечері збираються усі кульчицькі шляхтичі: і Дашиничі, і Шелестовичі, і Жигайли, і Костики, і Поливки, і Смужі, і Цмайли й Попелі та всі інші. Підемо з колядою до Городища, до Білини, Сільця, Гордині, Озимини – зі всіх сіл зберемо шляхту й потягнемо до Самбора, так щоби прибути вчасно на святкову літургію. Церква Самбірська освячена на Різдво Пресвятої Богородиці, а завтра Собор Матінки Божої. Тож і пасує всім православним християнам прибути до церкви та вшанувати її. Хай подивляться католики, що жива іще руська кістка, що б’ється шляхетське серце. У тому поході й представлю тебе місцевій шляхті, а там і на соймик візьму, що буде навесні у Судовій Вишні.
На мить запала мовчанка, батько собі щось обдумував, мати й сестри, що забігли до хати, почали накривати стіл – прийшла обідня пора.
– Ех, пам’ятаю, як ми збиралися отак, коли військо Хмельницького прийшло до Самбора, і полковник Капуста обложив там щільно ляхів та жидів. Скільки ж то наших пішло за козаками добувати волю для України. Потім вдруге прийшли козаки, тільки вже з москалями, а не з татарами. Тікало військо польське з міста, забігли пани в Радловичі, а звідти до Кульчиць хотіли, аби пересидіти в лісі та гайнути до Перемишля. Добре ж ми їх прали отам, просто на межі Радлович та Кульчиць, разом з козаками. Сам Іван Богун тиснув мені руку. Шкода, що не вдалося Хмелю визволити всю Україну від Сяну до Дону, всі землі, де сягає віра православна й мова українська. Жили б зараз у своїй державі…
На столі вже стояла кутя, свіжий хліб, голубці, лоскотала приємно ніздрі шинка, ковбаса. Юрко запитав:
– А ляхи не мстилися нам за те, що Хмельницького підтримали?
– Хотіли.