Із-за святвечірнього стола родина встала, аби просто піти до церкви на Різдвяну відправу. Юрій був змучений з дороги, однак до церкви на Різдвяну службу не піти не міг: усі разом пішли до нової церкви, по дорозі колядуючи. Їх підтримали інші родини, і незабаром звістка про народження Божого дитяти рознеслася не тільки по Кульчицях, а й навколишніми полями та лісом, полинула аж до зірок.
Повернувшись із церкви, Юрію вдалося залізти у запічок і трохи поспати, відпочити. Коли прокинувся, у хаті був тільки батько – молодші брати й сестри розбіглися по селі колядувати, а старші допомагали матері по господарству. Батько обійшов коней, яких завжди годував і чистив особисто, й тепер сидів на лаві. Юрко сів біля нього.
– Добре, бігме добре, сину, що ти приїхав. Побудеш у рідній хаті, віддихнеш кілька днів.
– Мені, тату, до Львова повертатися більше нема чого. Я пішов зі служби.
Батько здивувався, однак у його очах було більше тривоги, ніж розчарування. Розпитувати сина не поспішав. Чекав, доки Юрій сам розкаже.
– Із кожним роком до Львова сунеться все більше й більше латинян. Окатоличене вже місто повністю, руському шляхтичу нема вже місця ні в уряді, ні в лаві.
– Давно вже так повелося, – відповів батько.
– Давно. Та я завше вірив, що своїм розумом, спритом, словом зможу прислужитися Ойчизні та вірі. І не раз би ще прислужився…
– Що ж сталося? – запитав батько, побачивши у Юркових очах душевну муку.
– Тату, я міг стати великою людиною у ратуші, тільки мені треба було відректися від своєї віри, а прийняти латинство. Я не зміг, відмовився навідріз.
Батько гримнув кулаком по столі:
– І добре зробив, як справжній шляхтич! Рід наш споконвіку за віру тримався більше, ніж за своє життя. Ляхи навмисно хочуть вирвати з корінням із Богом даної землі віру нашу благочестиву. Заманюють у свої лабети, обіцяючи високі крісла, посади, славу й багатсво. А найгірше, що є багато таких відступників, які повірили ляхам і зреклися своєї віри, забули мову, наплювали на Україну і допомагають панам обдирати власний народ. Бог би їх скарав!
Ця батькова мова розважила Юрія. Тут ще й мати прийшла до хати із відром молока. Вона чула останні слова, підійшла до сина, поцілувала у чоло.
– Не журися, синочку.
– Так, нема чого журитися. Ті дрова, що я зладував на хату Дмитрові, віддам тобі. Дмитро молодший, нехай почекає. Оженимо тебе: тут є багато ладних шляхтянок, ґрунт вділимо, – вів далі батько.
Юрій опустив очі:
– Не хочу бути для вас тягарем. Того ґрунту, що маєте, тату, на нас усіх не вистачить. Надумав я собі, що на Січ піду, як колись наш Конашевич.
Ця новина ніби прибила батька й матір. Вони переглянулися. Мати хотіла щось сказати, та не могла, зате батько заговорив твердо:
– На Січ – не пущу. Це вже не та Січ, що була колись, за Конашевича.
– Там панує рівність і братерство: ніхто й ніколи не зможе скасувати святого запорозького