Ольга тим часом дивилася на них і чекала остаточного рішення. Вона раніше мало з ким спілкувалася, тільки вийде, було, на вулицю, впоравши худобу, а чоловік уже кричить на неї з двору. Так і прожила, не про любов думала, а про те, як би менше кулаків дісталося. Тепер інша справа – можна і на вулицю, і на базар пройти, от тільки люди часом проходу не дають. Чи коли забудуть?
– А що ви скажете, Горпино Петрівно? Бачу, що на моєму боці, але вагаєтесь, – допитувалась несміло.
– Дивуюся, як Бог усе управляє. – Горпина полегшено зітхнула. – Дав дитинці життя і не забув про неї. Знайшлася людина, і сама її просить. Після війни багато сиріт буде, а ніхто їх не шукатиме. І як бідні діти житимуть? А на Мишка нашого мати, значить, знайшлася. То чому б не віддати? Тільки гляди, воно ж зовсім маленьке, з ним ще клопоту та й клопоту.
– Нічого. До весни підросте, а влітку на повітрі та на сонечку все виростає, – защебетала Ольга, вже цілуючи Горпину Петрівну і Мар’яну.
Знову сяяло її обличчя, і на щоках з’явився легкий рум’янець, якого вони в неї ніколи не бачили.
– То я завтра зранку і заберу його додому, потім треба ж буде записати в сільській раді. Ви підете зі мною? Бо там зараз нетутешні керують. Скажуть: «Де взяла?» Ще, дійсно, заберуть у сирітський будинок.
– Підемо, Олю, не залишимо тебе, не бійся. Та й брати його нікуди. Де вони ті сирітські будинки? Обов’язково підемо, – запевняла Горпина Петрівна.
Забравши свого глиняного глечика та попрощавшись, Ольга пішла додому.
– Ти бачила, Мар’яно, як змінилася жінка? Правду каже – мов на світ народилася. То це ж тільки два місяці на днях буде, як без того ката. Жила неначе у в’язниці. І зараз не гуляти біжить, а дитинку просить. Охайно вдягнена, обличчя молодше стало, краса на ньому з’явилася. Побула в нашій хаті, і ми з тобою тією радістю перейнялися. Просто ніхто її раніше не знав, а яка хороша людина. Нехай їй Бог допоможе.
Знову поставила біля себе лантух з гімнастерками та галіфе і почала міркувати про людей: «Як багато їх бачила, а вони всі такі різні. Та все ж їх важко згуртувати, поки півень не клюне, бо кожен своє любить понад усе. А от з пантелику збити набагато легше. Так і живуть – хтось і за інших думає, а хтось без кінця воду каламутить, треті лише за себе. А яка б величезна сила була, коли б разом!» – Вона це ще в молоді роки зрозуміла, у громадянську. Замислилась, а далі давай уважніше розглядати солдатську одіж.
– Дивися: цей поранений був, а цього, бідолашного, землею прикидало, а ось цього вбито – дірка проти серця і кров, – показувала Мар’яні.
– Шийте мовчки, я й сама те бачила. Першу партію навіть нюхала, бо здалося, що Федором котрась пахне. – Раніше вона соромилася зізнатися.
Згодом записали Мишка в сільській раді, похрестили потай у отця Лаврентія в холодній малесенькій хатинці, коли той провідував монахинь Дяковичів. Напророкував новонародженому: в багатстві ростиме, в пошані житиме, а помре героєм на великому Майдані.