Спалені мрії. Ганна Ткаченко

на розп’ятті?

      – Облиш, Саво, не до жартів зараз, – обірвала його Горпина.

      – А чого Мар’яна в сільраді кричала? Тамара мені розповіла.

      – З хати нас виганяють. Тиждень строку дали. Розумієш? Начальник хоче із сім’єю в твій будинок вселитися. Він йому теж сподобався – високий і залізом критий, ще й підлога дерев’яна, а не долівка мазана. Оце тому Мар’яну і викликали.

      Дід стояв мочки, поглядаючи спідлоба то на Мар’яну, то на хату. Потім прихилив свою голову до вікна та й заплющив очі. Вони говорили, а він стояв. Вони вже і на нього зиркали, але він, здавалося, і не дихав, почали за рукав смикати, але він не ворушився. І лише згодом, неначе з погреба, подав свій голос:

      – Своїми руками з батьком рідним удвох будували. Скільки радості було! Вибрали в лісі деревину підходящу, пиляли, тесали колоди – все робили самі. Навіть оце все я сам випилював, – кивнув на вікна. – Ніколи не думав, що така доля буде в моєї хати. А воно що хата, що моє життя – все однакове. – Аж захитався, але Мар’яна встигла взяти його під руку. – Вибач мені, – подивився їй у вічі, – за мої недотепні жарти того дня, лукавий, мабуть, попутав – помийся та причепурися… Прости, – махнув рукою.

      А знявши з голови шапку, перешиту з мадярської, зігнувся і пішов на вулицю мов за труною.

      – Розумний, але й він цього разу не придумав, що порадити, – підмітила Горпина, збираючись топити пізно піч та пекти пасочку, на яку вже давно приховала біленького борошна та два яйця. – Якось Бог управить, – сказала й вона, аби не мовчати. – Мабуть, стільки біди на нашій землі сталося, що й Бог не встигає справедливість виводити, – додала сумно.