Спалені мрії. Ганна Ткаченко

про Михайла погано виходить, – глянула то в один бік, то в другий, неначе хотіла пересвідчитися, чи ніхто їх не підслуховує. – Скаржиться начальник, що Михайло його ображав, а ще вбити погрожував, тому він його в райцентр відправив, – майже шепотіла. – Якщо дядько і гарячкував, то невже ж таки його за це покарають? – по очах видно було – журилася. – А взагалі розмова була неприємна, – вирішила зізнатися. – Отак боролися, тепер своє довести не можемо. Усе тіло в мене тряслося. Спочатку він косував, а коли сказала, що піду пішки в обком партії, який Федорова залишив на окупованій території для створення партизанського руху, і розкажу про все, одразу по-іншому заговорив. Повідала йому, як партизани зв’язок з Москвою тримали, може, не знає. Декілька прізвищ назвала тих воєначальників, які з Москви прилітали. Я їх не бачила і не знайома була, а на нього ті прізвища справили велике враження.

      – А як же про тих хлопців? – допитувалася Марія.

      – Говорила, що коли не відправить на фронт, то жінки самі їх піймають і відвезуть у районний військкомат. Усіх беруть, то нехай і цих. То ж ви мене підтримайте, коли що, – сама пригадала про бабські бунти, які були у двадцятих роках. Чоловіки у в’язниці, а вони з вилами проти влади йшли. – Треба про це людям розказувати, нехай говорять. Як не будемо гуртуватися, знову нас заклюють поодинці.

      – Дай Боже нашому теляті та вовка з’їсти. – У Мар’яни було погане передчуття, яке її ніколи не зраджувало.

      По дорозі додому весь час сперечалися, лаяли того Віктора Петровича, який воював, а життя не знає, пригадували і довоєнний час. На тому й розійшлися. Коли Мар’яна з Горпиною зайшли до своєї хати і стали діставати обід з печі, на порозі з’явився дід Сава. А тільки почали про розмову з начальником, як забігла й Антоніна.

      – Горе, Горпино Петрівно! Горе сталося! – захлипала ще до того, як рота розкрила.

      – Та кажи швидше яке? Хіба можна оце так жити? Ну, що там?

      – Наді ніде немає. Мої хлопці Тимошку в колисці гойдають, а її дитя лежить на ліжку в іншій кімнаті та плаче. Діти кажуть, що тьотя вийшла і більше не заходила.

      – Так-так… Втекла наша Надя, – хитала головою Горпина. – Оце вам за вашу доброту! – У її здивованих очах застиг подив. – Я ж, здавалося, і до серця добралася, і любов до дитини розбудила, а ні, втекла… Чомусь таке передчуття було у мене з першого дня. От вам і горе. Чуже дитя, а горе все одно наше.

      – Вона кинула, а вам кидати ні на кого, – не міг змовчати дід Сава. – От і думайте, як бути. Дитинка – це не лялька. І нагодувати треба, коли голодна, і полікувати, коли хвора, і одягти, і взути, – видно було, що й він розхвилювався.

      – А то ти нам, діду, розкажи, бо ми не знаємо, що біля дитини багато клопоту. У Тоні своїх вистачає, а в Мар’яни – повна хата, тільки я бездітна, але я вже сама собі ладу дати не можу. Коли Надя не повернеться, не знаю, що й робити, – журилася Горпина.

      – Ладно, народилася в моїй хаті, то нехай росте, кому ж вона потрібна при нашій бідності, – заспокоївшись, погодилась Антоніна. – Якось проживемо.

      – І