Та цього разу, замість хворого чи померлого, вони знайшли загадку. Бо жодного чоловіка ніде не було. У блоці номер п’ять було чотирнадцять камер, по сім з кожного боку коридору, і всі вони стояли порівняно охайно прибрані (за срач у камері в Шоушенку карали тимчасовою забороною відвідин) й зовсім порожні.
Найперше, про що подумав Ґоньяр, – наглядач помилився під час переклички або ж його розіграли. Тому, замість того, щоб після сніданку відправляти арештантів на роботу, їх повернули в камери. Усі раділи й перекидалися жартиками – будь-яка перерва у звичній рутині була за свято.
Двері камер повідчинялися, в’язні зайшли всередину, двері позачинялися. Якийсь клоун викрикнув:
– Я вимагаю адвоката, я вимагаю адвоката, ви нами тут командуєте, наче в якійсь клятій тюрмі!
– Заткнися, або я тебе заткну, – гаркнув Беркс.
– Беркі, я твою жінку затикав, – не вгавав Клоун.
– Ану всі заглухли, бо цілий день будете тут сидіти, – докинув Ґоньяр.
Він і Беркс знову пішли вздовж коридору, перелічуючи носи. Далеко йти не довелося.
– Чия це камера? – спитав Ґоньяр у нічного наглядача з правого боку.
– Ендрю Дюфрейна, – відповів правобічний, і більше нічого казати не треба було. Тієї самої миті рутина скінчилася. Надувна куля злетіла вгору.
В усіх кінах про тюрму, які я бачив, коли в’язень дає драпака, запускають виючу сирену. У Шоушенку ще ніколи такого не було. Перше, що робив Ґоньяр, – зв’язувався з начальником. Другим кроком було обшукати територію в’язниці. Третім – повідомити в поліцію штату в Скарборо про можливу втечу арештанта.
Такий був порядок. Про те, що треба обшукати камеру підозрюваного у втечі, пункту не було, тому ніхто цього й не зробив. У той час ні. Та й навіщо? То був випадок, коли все, як на долоні. Маленька, квадратна камера, з ґратами на вікнах і ґратами на висувних дверях. Параша і порожні нари. І декілька симпатичних камінців на підвіконні.
А ще, звісно, плакат. Уже з Ліндою Ронстадт[38]. Плакат просто над нарами. У тому місці протягом двадцяти шести років незмінно висіли різні плакати. І коли хтось (як виявилося, начальник Нортон власною персоною – так поетично взяла гору справедливість) під нього зазирнув, усім одібрало мову від жаху.
Але все це відбувалося вже після шостої тридцять вечора, майже через дванадцять годин по тому, як оголосили, що Енді зник, – через дванадцять годин по тому, як він дременув.
Нортон підскочив до стелі.
У мене надійне джерело – Честер, той зсучений, який того дня натирав воском підлогу в коридорі адмінкрила. Але полірувати того дня пластину на замковій шпарині вухом йому не довелося – за його словами, начальник верещав на Рича Ґоньяра так, що чути було аж унизу в архіві.
– Що ти маєш на увазі: «перевірили,