Кілька разів, коли траплялася нагода, він питав в Енді, «що такий мудрий хлоп робить на зоні», – запитання з розряду «що така мила дівчина забула в цій клоаці?» Але Енді був не з таких, хто йому відповів би. Він лише всміхався й повертав розмову на якісь інші рейки. Цілком природно, що Томмі пішов і поцікавився в когось іншого, а коли зрештою почув усе про Енді, то був, напевно, найбільший шок за все його молоде життя.
А поцікавився він у свого напарника у пральні, де вони разом працювали на паровій установці, яка прасувала й складала білизну. Населення тюряги зве її каландром, бо як будеш необережний і ловитимеш ґав, тебе швидко затягне в каток між двома валами. Його напарником був Чарлі Латроп, який уже відсидів дванадцять років за вбивство. Чарлі страшенно зрадів, що можна знову розігріти на язиці для Томмі деталі судового процесу над Дюфрейном – це якось розвіювало монотонність витягання свіжовипрасуваних простирадл із машини та вкладання їх у кошик. Він саме дістався до того моменту, коли присяжні спершу пішли пообідати й тільки потім оголосили свій вирок про те, що Енді винний, коли пролунав тривожний свисток і каток зі скреготом зупинився. З дальнього боку в нього подавали свіжовипрані простирадла з еліотського будинку для старих. З інтервалом у п’ять секунд машина випльовувала їх сухими й охайно випрасуваними на боці, де стояли Томмі й Чарлі. А їхня робота була їх забирати, складати й вкидати у візок, вистелений коричневим папером.
Але тієї миті Томмі Вільямс просто стояв і витріщався на Чарлі Латропа, а його щелепа відвисла аж до грудної клітки. Він стояв, а перед ним росла гора простирадл, які пройшли крізь щілину чистими й тепер валялися на підлозі, всотуючи в себе грязюку, що чвакала під ногами (а у вологій пральні тієї грязюки було багато).
До них на всіх парах мчав Гомер Джессап, головний бичара того дня. Він верещав так, що вуха закладало, і наперед смакував свару. Але Томмі звернув на нього нуль уваги. Він заговорив до Чарлі так, наче старого Гомера, котрий відірвав більше довбешок, ніж міг полічити, і не було зовсім.
– Як, ти сказав, того гольфера звали?
– Квентин, – відповів Чарлі, розгублений і засмучений. Пізніше він розказував, що хлоп буквально пополотнів, став білий, наче прапор парламентаря. – Ґлен Квентин, здається. Ну чи якось так…
– Ви що! Ви що! – проревів Гомер Джессап. Шия в нього була червона, як півнячий гребінь. – Кидайте простирадла в холодну воду! Бігом! Господи, бігом, ви…
– Боже мій, Ґлен Квентин, – промовив Томмі Вільямс, і це все, що він встиг промовити, бо Гомер Джессап, цей найменш миролюбивий із людей, добряче приклав йому кийком по потилиці. Томмі хряснувся мордою об підлогу так сильно, що миттю позбувся трьох передніх зубів. До тями він прийшов уже в карцері, до якого був прикутий ще тиждень – їхав у товарному вагоні знаменитого поїзда зі злаково-зубодробильним харчуванням від Сема Нортона. Плюс у справу йому пришили чорну мітку.
То