– Це зовсім не той випадок. Сер.
– Це ваш погляд на ситуацію. А мій відрізняється. І пам’ятаймо: я маю лише ваше слово, що був такий чоловік і що він працював у Фелмутському заміському клубі.
– Ні, сер, – знову вставив Енді. – Ні, це неправда. Бо…
– Але нехай, – гучно й владно перебив його Нортон, – погляньмо на це з іншого кінця телескопа. Припустімо… поки що лише припустімо… що цей чоловік, на ім’я Елвуд Блотч, існував насправді.
– Блетч, – з притиском виправив Енді.
– Хай буде Блетч. Скажімо, він був співкамерником Томаса Вільямса в Род-Айленді. Існує дуже висока ймовірність того, що його вже випустили. Дуже висока. Ми ж навіть не знаємо, скільки він уже відсидів перед тим, як потрапив у камеру до Вільямса. Знаємо лише, що термін у нього був від шести до дванадцяти.
– Так. Ми не знаємо, скільки він на той час відсидів. Але Томмі сказав, що він був рецидивістом, нарваним типом. Я думаю, цілком імовірно, що він досі сидить. Та навіть якщо випустили, у тюрмі мають бути відомості про останню адресу, за якою він мешкав, імена родичів…
– І, найпевніше, то глухі кути.
Енді на мить замовк, а потім вибухнув:
– Ну, але ж шанс все-таки є, чи не так?
– Так, звісно, є. Але уявімо на хвилиночку, Дюфрейн, що Блетч існує і що його досі надійно утримують за мурами в’язниці штату Род-Айленд. І що ж він скаже, коли ми принесемо йому отакі пироги в кошику? Думаєте, він упаде на коліна, підкотить очі й скаже: «Це я скоїв! Я! Благаю вас, додайте до мого вироку за пограбування ще й довічне!»?
– Чому ви такий твердолобий? – спитав Енді, та так тихо, що Честер майже нічого не розчув. Зате слова начальника донеслися до його вух цілком чітко.
– Як? Як ти мене назвав?
– Твердолобим! – прокричав Енді. – Чи ви навмисне?
– Дюфрейн, ти забрав п’ять хвилин мого часу. Ні, сім. А в мене на сьогодні дуже щільний графік. Тому, напевно, на цьому ми оголосимо нашу зустріч завершеною і…
– У заміському клубі зберігаються всі особові справи колишніх працівників, невже ви цього не розумієте? – закричав Енді. – Податкові декларації, зарплатні форми, форми компенсації з безробіття – і все це з його прізвищем! Там ще повинні були залишитися працівники з тих часів, може, навіть сам Бриґз! Минуло п’ятнадцять років, а не ціла вічність! Вони його згадають! Вони неодмінно згадають Блетча! Якщо я переконаю Томмі засвідчити, що розказав йому Блетч, а Бриґза – що Блетч справді там був, справді працював у заміському клубі, то зможу домогтися нового суду! Я зможу…
– Охороно! Охороно! Виведіть цього чоловіка!
– Та що з вами таке? – спитав Енді. Честер розказував, що він уже мало не зривався на крик. – Це моє життя, мій шанс вийти звідси, як ви не розумієте? Невже ви не зробите одного-єдиного міжміського дзвінка, щоб принаймні перевірити те, що сказав Томмі? Послухайте, я заплачу за дзвінок! Я заплачу за…
Залунали