Учитель чемно зачекав, поки закінчиться сніданок. Зробив знак рукою, щоб учні не розходилися:
– Йменням Сварожого кола вітаю вас, мої дорогі учні. Маю декілька важливих повідомлень. Сьогодні у Яровороті та у Храмі Сонця великий день. Світ Невридії гостинно відкриває двері для навчання у школі перевертництва. Довго не розмірковуватиму про важливість такого навчання і його особливості – вам це вже відомо. Лишень нагадаю наступне, щоб не виникало зайвих питань: щойно в школі Храму Сонця з’являється новий учень, як відразу ми посилаємо заявку у світ Невридії на його там навчання. Якщо, звісно, його кандидатуру Вчителі світу неврів вважатимуть достойною. І ви знаєте, що чекати можна століття, можна чекати вічність, але так і не діждатися, а може це статися і відразу. Таке вже не раз бувало у нашій практиці. Сьогодні у нас із вами саме такий день. Ба більше я вам скажу – сьогодні унікальний день. Бо вперше відразу два учні вступають на навчання до школи перевертництва, вирушають у світ Білих Вурдалаків. Це Дуж та новачок Остап.
Перешіптування між учнями припинилися, і зал на мить занімів, а потім… Потім вибухнув словами невдоволення та заперечень. Чомусь геть не дивувалися тому, що вчителі-неври вибрали Остапа. Хлопця тут усі любили за спокійну та лагідну вдачу. Він ніколи нікого не обмовляв, з радістю допомагав, знали його ще з тих часів, коли він був лишень служкою Птахи та Стриба. І на спільну думку усіх, Перемінник зовсім не змінив хлопця. Він залишався і далі собою – щирим і чесним, правдивим і добрим. У ньому, що найдивніше, геть не було надуманої пихи, яка з’являлася геть у всіх, щойно ті отримували Перемінника, і Вчителям школи Храму Сонця доводилося «виправляти» ситуацію. Так, щирість завжди подобається людям.
А от Дуж… «Чому Дуж, Учителю? Оцей недотепа!», «Це знову робота його батьків? Домовилися?», «Цей ледацюга тільки чуже місце займає у школі» і так далі – обурливо лунало з усіх боків. Учні дратувалися, бо навіть не другим, а першим (Учитель Посолонь озвучив його першим) кандидатом став старожил і цілковитий невмійко Дуж.
– Ану тихо. Ти-и-и-и-и-и-хо. Я сказав.
Посолонь гучно заплескав у долоні.
– Тихо, громадо! Вислухайте мене. Гаразд? Розповім я вам одну притчу, може, вона вас вгамує. Одного разу Учитель захотів перевірити своїх учнів. Він покликав трьох найкращих. Ну, принаймні він вважав їх найкращими. Взяв чистий аркуш паперу і на ньому зробив невеличку темну чорнильну пляму. Кожному з учнів Учитель поставив те саме запитання.
«Що ви бачите перед собою?»
Перший учень відповів: «Звісно ж, чорну пляму». Другий сказав: «Ляпка, яка за формую нагадує кулю». Третій відказав: «Очевидно, що це чорне чорнило від ручки».
Учитель засмутився. Учні не розуміли причини цього смутку, бо вважали, що вони мають слушність. Яке запитання, така й відповідь.
– Учителю, невже ми відповіли невірно і це вас так засмутило? – запитували його