Вогнявиця звела докупи руки, вони ледве торкалися одна одної… Темно-сині язики полум’я завирували між долонями жінки-вбивці, утворюючи смертельну кулю. Довго не цілячись, вона послала ту кулю в бік Перуна, а за тим заходилася вичакловувати наступну. Перун не встиг вчасно ухилитися – і куля таки зачепила його обличчя. Шрам у вигляді блискавки тепер прикрашав його щоку. Далі була друга куля, третя, п’ята, десята. Перун ледве встигав ставити захист. А от коли до Вогнявиці долучилися інші помічники, точно направляючи її удари, стало ясно: одному йому не впоратися.
І тоді вона, відчайдушна і нестримна, кинулася сторчма на допомогу. І вже не бачила, як поруч корчаться в муках Віли. Ридає над тілом Дажбога Дана, плачуть сіріни та голосять гамаюни.
Магура встигла саме вчасно. Обгорнула Перуна своїми крилами, поставила захист. Їй було боляче, вогняні кулі, прокляття, злоба та ненависть нещадно шматували їх. Вона не знала, як довго зможе триматися, і прошепотіла йому на вухо:
– Діставай свої стріли, Перуне. Оті, сині, які вбивають.
Перун зачудовано дивився на неї. Він таки вперше її бачив. Багато чув і тільки. Послухався жінки. Мовчки взяв лука, натягнув тятиву, приклав стрілу, запитально зазирнув їй у очі. Бо тільки вона знала відповідь.
– Цілься не в серце, Перуне. У таких створінь серця немає. Стріляй не в голову, бо вогняне волосся її береже, і не в ребра – там захист батьківський, Чорнобогів. Цілься в її рани на обличчі й бажай тільки добра, коли відсилатимеш стріли. Добро її обезсилить і через рани потрапить у кров.
Він не питав, звідки вона це знає. Не було на такі дурниці часу. Він чемно слухав її наказів. І вистрілив уперше – і влучив, і вистрілив удруге, і втретє, шепочучи ледь чутно, що тільки й Птаха його чула: «Добра тобі бажаю і світлої долі». Він стріляв і стріляв, не зважаючи на страшні крики Вогнявиці, на її муки та біль, який ще більше спотворював її лице. Висока постать рудокосої зігнулася вдвоє, а за нею і все темне військо раптом налякано вклякло. Темні крила за спиною темної безсмертної почали маліти, а потім ставати не такими вже й темними. Сонце можна було розгледіти між хмарами, день остаточно переміг ніч.
Внизу вдячно затріпотів листям Праліс. Жива з Даною живою водою відпоювали поранених.
Остання стріла торкнулася тятиви лука. Вогнявиця стояла на колінах, закриваючи нажахано вуха. Віли знову дримбували, вбиваючи своєю музикою слух темних. З ран Вогнявиці сочилася брудна кров, страшний вереск і агонія посеред темного війська передалися і їй. Вона підвела на Перуна повні ненависті та вогню очі. Птаха скривилася гидливо. Це було страшне видовисько.
– Відпусти мене, благаю, Перуне! Забирай цей світ собі й відпусти…
Птаха досі не впевнена, чи почула вона ці слова, чи вони їй намарилися, бо добре бачила,