– Може, ви дасте їй щось ковтнути? – спитала Люсі в лікаря, коли той повернувся до оглядової. Їй у голові майнула фраза «розчин Рінгера з молочною кислотою»,[95] щось таке вона чула в якомусь телесеріалі про медиків, шанувальницею яких вона була ще з часів своєї підліткової закоханості у Джорджа Клуні[96]. Але наскільки вона пам’ятала, рінгерівська молочна кислота була чи то лосьйоном для ніг, чи антикоагулянтом, чи чимось проти виразки шлунка. – Вона не хоче брати грудь і від пляшечки відмовляється.
– Коли достатньо зголодніє, вона почне їсти, – сказав лікар, але ні Люсі, ні Девіда це не втішило. По-перше, лікар на вигляд був молодшим за них обох. По-друге (і це було значно гріше), в його голосі не чулося цілковитої впевненості. – А ви телефонували своєму педіатрові? – Він зазирнув до паперів. – Доктору Далтону?
– Залишили йому телефонне повідомлення, – сказав Девід. – Він, либонь, відгукнеться хіба що на початку дня, а на той час це вже закінчиться.
«Так або інакше», – подумав він, і його розум, що став некерованим через обмаль сну і надлишок тривоги, продемонстрував йому картину настільки ясну, наскільки ж і жахливу: тужливі родичі стоять навкруг маленької могили. І ще меншої домовини.
О сьомій тридцять до оглядового кабінету, де помістилися Стоуни зі своєю маленькою дочкою, яка так само безупинно плакала, увірвалася Четта Рейнолдс. Поетка, про яку подейкували, що вона в короткому списку претендентів на Президентську медаль Свободи[97], була одягнена в прямі джинси і светр з емблемою Бостонського університету, дірявий на одному лікті. Це вбрання ще дужче підкреслювало, як вона схудла за останні три-чотири роки. «Ніякого раку, якщо це те, про що ви думаєте, – відповідала вона, якщо хтось щось казав про її варту подіумної моделі худорлявість, яку вона зазвичай маскувала під струмливими сукнями чи балахонами. – Я просто налаштовуюся перед фінішним колом на цьому треку».
Волосся, як правило, заплетене у косу або зібране у складні дрібушки так, щоби демонструвати її колекцію вінтажних пришпильок, стирчало навкруг голови Кончетти хаотичною айнштайнівською хмарою. На ній не було жодного макіяжу, і навіть у своїй гнітючій безпорадності Люсі вжахнулася тому, якою старенькою виглядає Четта. Ну та звісно, вона ж і була старою, вісімдесят п’ять – це вже дуже серйозний вік, але до цього ранку вона мала вигляд жінки щонайбільше під сімдесят.
– Я б приїхала сюди на годину раніше, якби знайшла когось, хто прийшов би доглянути за Бетті. – Бетті була її старою, недужою боксеркою.
Четта перехопила докірливий позирк Дейва.
– Бет уже помирає, Девіде. А я, засновуючись на тому, що ви змогли розповісти мені по телефону, не дуже стривожилася щодо Абри.
– А зараз ти стривожена?
Люсі кинула на нього застережливий погляд, проте Четта, схоже, погоджувалася з цим непрямим