– А ти як, отой ти, що никаєшся позаду біля кавоварки?
Ден зніяковіло вийшов у центр кімнати, сподіваючись, що згадає порядок вручення жетонів. Перші – білі – початківцям, це він пам’ятав. Коли він узяв до рук потерту бляшанку від печива, в якій лежали жетони і медальйони, та сама думка виникла знову.
«Чи збереглося оте?»
Того ж дня Правдивий Вузол, який зимував на території кемпінгу КСА[83] в Арізоні, спакувався і почав манівцями мандрувати на схід. До Шоу-Лоу[84] вони їхали по трасі № 77 звичним караваном: чотирнадцять автодомів, деякі тягнули за собою легкові автомобілі, деякі везли закріплені на дахах садові крісла й велосипеди. Між ними були «Віннебаго», «Баундери», «Південні вітри», «Монако»[85]. Розин «ЕрфКрузер» – імпортний сталевий красень вартістю сімсот тисяч доларів, найкраще житло на колесах з усіх, які лишень можна купити за гроші, – вів цей парад. Але повільно, не перевищуючи двох п’ятірок[86].
Вони не поспішали. Часу мали вдосталь. Бенкет чекав за кілька місяців попереду.
– Чи збереглося оте? – спитала Кончетта, дивлячись, як Лючія розстібає на собі блузку і пропонує Абрі грудь. Аббі сонно закліпала очима, потикалася трішки і втратила цікавість. «Не варто зразу ж давати цицьку, щойно лиш в тебе пипки засвербіли, нехай вона сама попросить, – подумала Четта. – І то криком на все горло».
– Збереглося що? – перепитав Дейв.
Люсі зрозуміла.
– Я зомліла відразу по тому, як доню поклали мені на руки. Дейв каже, я її ледь не впустила. Не було часу, Момо.
– Ах, ви про оте, чим в неї було заліплено обличчя, – промовив Девід зневажливо. – Вони те зідрали й викинули геть. І чорт з ним, скажу я.
Девід усміхався, але очі його дивилися на неї виклично: «У тебе мусить вистачити розуму не продовжувати цю тему, – проказували вони. – У тебе достатньо розуму, тому краще облиш».
У неї вистачало розуму… і водночас ні. Чи так само брали її сумніви, коли вона була молодшою? Цього вона не пам’ятала, хоча добре пам’ятала кожний урок з Благословенних таїнств і безкінечні пекельні тортури, приписувані «Сестрами Милосердя», отими бандітті в чорному. Історія про дівчинку, яка осліпла через те, що підглядала свого голого брата у ванні, а ще інша – про чоловіка, який раптово помер на місці, бо ганив Папу.
«Віддайте їх нам, поки вони юні, і не важить, скільки курсів відмінників вони випустять і скільки напишуть поетичних книжок, нехай навіть ті книжки будуть відзначені всіма найвищими преміями. Віддайте їх нам, поки вони юні… і вони залишатимуться нашими довічно».
– Тобі варто було зберегти il amnio[87]. То на щастя.
Вона заговорила прямо до своєї онуки, цілком ігноруючи Девіда. Він був доброю людиною і добрим чоловіком для її Лючії, але пішов би він нахер з отим своїм зневажливим тоном.