коли зіркам дали імення благородні,
коли на дошках доль з’явились імена,
в той день змирились ми. Покірні і сьогодні.
Світ небуття давно в моїй буяє плоті,
живе людська біда в душі, як у господі.
І знає лиш Аллах, коли і де вітри
і мій розвіють прах, як попіл на городі.
Будь ласка, не журись, не втоне світ у морі.
Лишивши небозвід, не зможуть впасти зорі.
Твій прах не щезне теж – згодиться для цеглин,
з яких сусід зведе стіну в своїй коморі.
Трояндові кущі, так трепетно духмяні,
ростуть з дівочих уст, тому такі багряні.
Стебло, яке зламав, нагадує мені
про прах усіх красунь, що зв’янули зарані.
Не мни, будь ласка, трав, що виросли високі:
їм коси віддали красуні чорноокі.
З дівочих уст ростуть троянда і тюльпан,
їх теж ламають всі – і добрі, і жорстокі.
В майстерню гончаря чомусь забрів я вчора.
Мені в цей день краса відкрилася сувора.
Коли крутився круг, про глину думав я:
у потойбічний світ відкрита врешті штора.
Для чого ці пости, молитви виняткові
і в погрібцях вино просить, як жебракові?
Сьогодні ти – поет, а завтра – черепки
від незвичайних чаш у Божім кулакові.
Зросли ці колючки, що на ногах у звіра,
із кучерів м’яких, немов шовки Кашміра.
А круглі башти веж, зубці старих фортець —
вже шаха голова і п’ятірня еміра.
Небесний звід комусь – це сонце й зірка рання,
а вченим звіздарям – це камінь спотикання.
Але не поспішай втрачати в спірці глузд:
і в небесах про нас є спори і вагання.
Я чув краплини плач у сонячнім горнилі.
Сміявся океан і пінився на брилі:
«До неба долетиш, впадеш дощем звідтіль,
а потім твій ручай морські обіймуть хвилі…»
Ще раз в цей світ Господь не нас пошле гінцями —
в грядущім не мені стрічатись, друзі, з вами.
Ловіть же мить життя: не прийде вдруге, ні!
Не прийдемо і ми з відомої вам ями.
Як можеш, не тужи за днем скороминущим,
не отягчай душі минулим і грядущим.
Скарби свої розтрать ще в грішному житті,
бо в потойбічний світ ти підеш неімущим.
Не хмур, будь ласка, брів, терпи удари долі:
найшвидше гинуть ті, які душею кволі.
Над нами фатум – скрізь. І він сильніший нас.
Не лий даремно сліз – не сип на рани солі.
Пилинка ця була живою, вірогідно.
Кучериком або бровою, вірогідно.
Зітри з лиця свого ти ніжним рухом пил:
красунею він був – Зухрою, вірогідно.
У русі Всесвіту одна мета – людина.
У правди Господа одні уста – людина.
Як перстень з Божої руки – кільце планет,
а в персні тім мережка золота – людина!
Про потойбічний світ товче хтось аксіому,
вернутися адже ще