– З тебе вийшов би першокласний психолог, – не без захоплення констатував Дане і, підбадьорливо поплескавши Сильву по плечу, поцікавився в Старого Ірландця: – Скажи-но, Юджіне, де це всі поділися? Помер хтось чи що?
Старий Ірландець одразу ж скис, і хоч до глибокого трансу цього разу справа вже не дійшла, все ж відповідь його прозвучала сумливо і підупало:
– Гірше! Набагато гірше!..
– Та що ж, врешті-решт, трапилося?
– Чужак об’явився, ось що! – люто блимнув Юджін.
– Отакої! Що ж у цьому поганого?!
Юджін відвернувся, похнюпив голову і украдьки змахнув тильним боком долоні непрохану сльозу.
– А куди, ви думаєте, його занесло?! – голос його здригнувся. – До ганделика того сучого сина!
– О’Негрі?
– А що, в Каїруані є інший сучий син?
Звісно, вони знали іншого сучого сина, ймення якому було Аґне Кобуз, але зараз їм було не до нього, тож і ми не станемо випереджати події й наразі обмежимося тільки побіжною згадкою про його існування й відкладемо ближче знайомство на потім, для більш слушної придебенції.
Втім, жоден з приятелів нічого не встиг відказати, бо їхню секундну загаяність Старий Ірландець розцінив як мовчазливу згоду, і це додало йому сил накинутися з потроєною завзятістю на ненависного конкурента.
– Отож-бо що нема! Такі покидьки народжуються раз у століття! Авжеж, свиня є свиня! Хіба її відучиш рити? Дзуськи! Її тільки шпичка зупинить!
– Але ж, Юджіне! – спробував вгамувати його Дане. – Хіба О’Негрі винен? Це ж чиста випадковість, що той чужак утрапив до його забігайлівки!
– Випадковість? – аж захлинувся з люті Старий Ірландець. – Та я певен, що сам О’Негрі це все підлаштував!
Дане тріпнув головою, відкидаючи з-над очей чорного, аж смолянистого, чуба, і у погляді його шмигнула метка допитливість:
– Ти так думаєш?
– Я не думаю! – загамселив себе кулаком у груди Юджін. – Я переконаний! Я не маю у цьому жодних сумнівів! Ця свиня здатна ще й не на такі підлості, аби тільки звести мене зі світу!
– Легко когось ганьбити, якщо не бачиш перед очима дрючка, – глумливо прорік Сильва, беручи зі стійки пляшку віскі. – Звісно, ти маєш право так думати, – розважливо й спокійно провадив далі, відгвинчуючи закрутку, – але я більше схиляюся до того, – пошукав очима посудину, – що ти дещо перебільшуєш! – хлюпнув віскі на денце склянки. – Більше того, я певен, що усі твої звинувачення ніщо інше, як гіпертрофований витвір неадекватної реакції уяви, ураженої синдромом перманентної банкрутофобії.
– Гіп… ур… ур… що? – затнувся Юджін, відчуваючи, як непосильні для його розуміння слова застрягають у мозкові, ніби уламки черепиці в дощовій ринві.
– Та