– А що пояснювати? – розвів руками Старий Ірландець. – До ґанделика тієї рудої свині заявився якийсь приблуда, от вони і…
– Який ще приблуда? – аж підскочив Пад Люка.
– Звідки мені знати, я ж його не бачив.
– То й що? Бачив не бачив, який з того хур? – заверещав Пад Дюка. – Хто такий? Звідки взявся?
– Казали, приїхав на автомобілі.
– На машині?
– Так казали.
– Що за машина?
– Тобто?
– Легкова чи вантажівка?
– Кажу ж, що не бачив.
– Це якась хурня, Юджіне! – невдоволено вигукнув Пад Люка. – Ні хура не бачив, ні хура не чув!
Ліва брова комісара кілька разів роздратовано сіпнулася, лице перекосилося зловіщою гримасою.
– Але… – спробував чи то виправдатись, чи то заперечити Старий Ірландець.
Та вислуховувати його Пад Люка не збирався.
Заклавши руки за спину та широко розставивши ноги, Пад Люка хижакувато розправив плечі і грубо скомандував:
– Віскі! Прутко!
Одним махом виплюснувши у широкий, як халява його надраєних до дзеркального лиску чобіт, рот стограмову порцію аqua vita, комісар смачно хекнув, задоволено обтер губи долонею і несподівано доволі приязно поцікавився:
– Признайся, Юджіне, це правда, що ти ніколи не розводиш віскі водою?
– Як можна! – ображено підгорнув губи Старий Ірландець. – Ніколи!
– Ти, Юджіне, бовдур! – покрутив мозгівнею Пад Люка і зареготав, мов жеребець. – Це ж нерозумно. Ясна річ, солідним клієнтам ти повинен услужувати без усяких фіглів-міглів, але на якого хура втрачати приварок на інших?
– Для мене усі клієнти однакові, – гордо заперечив Юджін.
– Справді? – осклабив зуби Пад Люка. – То ти хочеш сказати, що немає ніякої різниці між мною і якимось виродком, від якого тхне потом і ще хур знає чим?
– Боронь боже, – зблід Старий Ірландець. – Нічого подібного? Я мав на увазі..
– На який хур мені знати, що ти мав на увазі! – здибився Пад Люка. – З вогнем граєшся! Розвів тут, бляр, димосратію. Знаєш, чим це пахне? Ні? А я знаю. Натуральний екскремізм! Неповага до влади! Я цього не потерплю, так і знай!
Від гнівних і, головне, несправедливих звинувачень у Юджіна пробіг по тілу морозець.
Старий Ірландець безпорадно знизав плечима і укляк, розгублено шукаючи рятівні слова.
– Роби висновки, Юджіне! – у голосі Пада Люки вчувалася погроза.
– Ну так я ж… – приречено зітхнув Старий Ірландець, дістаючи із сідничної кишені штанів портмоне.
Пад Люка задоволене хмикнув і, краєм ока озираючи з-під примруженої повіки, як Юджін, послинивши пальця, шерхотить лоскотливими для полісменового серця папірцями, узяв зі стола пляшку і, задерши підборіддя, вхлюпнув у себе віскі прямо з горличка.
– Я ж тебе попереджав, щоб поношених не давав, – неприязно блимнув, повертаючи Юджінові кілька злегка засмальцьованих купюр. – Заміни!
– Залишились тільки дрібні, – винувато розвів