– Чому він закутий у кайдани? – спитав я. – Невже він небезпечний?
– Побачиш, – відповіла Лорейн.
Хлопчик заплющив очі. Здавалося, він зосереджується. А за секунду з-під краю його ковпака показалося волосся й поповзло вниз по лобі. Еспаньйолка стала рости також, вона збилася в безладну плутанину, а потім піднялася й погойдувалася в повітрі, мов загіпнотизована змія.
– Чортячі чаплі, – промовив Едисон. – Яка дивовижна чудасія.
– Уважно тепер дивіться, – всміхнулася Лорейн.
Номер тринадцять підняв скуті ланцюгами руки. Гострий кінець загіпнотизованої борідки націлився на замок, оповився довкола замкової шпарини і заповз досередини. Хлопчик розплющив очі. Порожнім поглядом він дивився поперед себе. Приблизно через десять секунд вигнута еспаньйолка напружилася й завібрувала на високій музичній ноті, яку ми могли розчути навіть крізь скло.
Замок відкрився, і кайдани спали iз зап’ясть в’язня.
Він злегка вклонився. Я притлумив бажання заплескати в долоні.
– Він може відчинити будь-який замок у світі, – з ледь чутною гордістю в голосі повідомила Лорейн.
Хлопчик повернувся до свого крісла й журналу.
Лорейн прикрила трубку долонею.
– Він єдиний у своєму роді, так само як і решта. Один уміє читати думки, дуже майстерний у цьому. Інша може до плеча просунути руку в будь-яку стіну. Це вміння корисніше, ніж здається, повірте мені. Он та маленька дівчинка може літати, якщо нап’ється солодкої виноградної води.
– Та невже? – глухо промовив Едисон.
– Вона з радістю вам покаже. – Лорейн заговорила в трубку, підкликаючи дівчинку до вікна.
– Це не обов’язково, – крізь міцно зціплені зуби сказала Емма.
– Це їхня робота, – сказала Лорейн. – П’ята, іди-но сюди!
Дівчинка підійшла до стола, заставленого пляшками, вибрала одну, наповнену багряною рідиною, і стала пити. Осушивши пляшку, вона поставила її назад на стіл, смачно гикнула і підійшла до стільця з плетеною спинкою. За мить вона знову гикнула, і її ноги почали відриватися від землі, підіймаючись догори, тоді як голова лишалася на тому ж рівні. Після третього гикання її ноги піднялися на дев’яносто градусів, і дівчинка лягла на спину в повітрі. Єдиною опорою їй була спинка стільця під потилицею.
Мабуть, Лорейн чекала від нас бурхливішої реакції, але ми, хоч і були вражені, та зберігали гробову мовчанку.
– Важка публіка, – зауважила вона і відпустила дівчинку.
– Що ж, – Лорейн повісила трубку і повернулася обличчям до нас. – Якщо з побаченого ніщо не припало вам до душі, в мене є домовленості з іншими стайнями. Ваш вибір у жодному разі не обмежується тим, що ви бачили тут.
– Стайні. – Еммин голос звучав рівно, але я розумів, що це тільки на поверхні, а всередині в неї все кипить і нуртує. – Тобто ви хочете сказати,