– Взуття. Рукавички – для гардеробу мадам, – сказала Франсуаза. На відміну від спідниць, черевики потребували іншого підходу, аніж той, який можна було охарактеризувати фразою «один розмір підійде для всіх».
– То я попросила Франсуазу послати за майстрами, – пояснила я, сподіваючись на розуміння і сприяння з боку Метью. Зачувши мій дивний акцент, Сомерс отетеріло вирячив очі, але швидко взяв себе в руки й напустив на себе вигляд нейтральної поштивості.
– Під час подорожі моя дружина зіткнулася з певними труднощами, – невимушено мовив Метью, стаючи біля мене, – і всі її особисті речі були втрачені. На жаль, Бідвеле, ми не маємо черевиків, які можна було б скопіювати. – Із цими словами Метью застережливо поклав мені руку на плече, сподіваючись таким чином утримати мене від можливих необачних коментарів.
– Дозвольте, господине Ройдон? – спитався Бідвел, нахиляючись і опускаючи руки до шнурків, якими на моїх ногах трималися завеликі черевики. Позичене взуття свідчило про те, що я була не та, за кого себе видавала.
– Будь ласка, – сказав Метью, випереджаючи мою відповідь. Франсуаза поглянула на мене зі співчуттям. Вона знала, як неприємно, коли Метью затикає тобі рота.
Молодик мимовільно сіпнувся, доторкнувшись до моєї теплої ноги й відчувши мій прискорений пульс. Він явно очікував набагато прохолоднішої плоті з менш виразними ознаками життя.
– Не барися, хутко до діла, – суворо наказав йому Метью.
– Вибачте, сір Ройдон, вибачте, мій володарю, – забелькотів хлопець, перелічуючи всі належні титули, окрім, хіба що, «ваша величносте, князь темряви», хоча цей останній також явно мався на увазі.
– А де твій батько, хлопче? – спитав Метью вже добрішим голосом.
– Уже чотири дні, як лежить хворий у ліжку, володарю Ройдон. – Бідвел витягнув із торбинки на поясі шматок повсті і, приклавши до нього кожну мою стопу, обвів контури паличкою з деревного вугілля. Зробивши на повсті якісь позначки, він скінчив свою роботу й швидко відпустив мої ноги. Потім Бідвел витягнув зі своєї торбинки химерну книжечку з квадратних клаптів фарбованої шкіри, зшитих докупи шкіряними мотузочками, і подав її мені.
– А які кольори зараз у моді, майстре Бідвел? – спитала я, відхиляючи книжку вбік рукою. Я потребувала поради, а не тесту з множинними варіантами вибору.
– Дами, які з’являються при дворі, носять біле зі срібним та золотим тисненням.
– Ми не збираємося з’являтися при дворі, – швидко заперечив Метью.
– Тоді чорний, а також рудувато-коричневий. – І Бідвел продемонстрував клапоть шкіри кольору карамелі. Не встигла я й слова сказати, як Метью дав свою згоду.
Потім настала черга старшого чоловіка. Він теж здивувався, коли взяв мою руку і відчув на ній мозолі. Добре виховані панянки, котрі виходили заміж за таких, як Метью, не займалися веслуванням. Сомерс помітив також ґульку на моєму середньому