Що ж до Метью, то від задумливого науковця, заглибленого в результати своїх досліджень і стривоженого майбутнім своїх одноплемінників, і сліду не лишилося. Колись я покохала саме такого Метью, а тепер з подивом виявила, що знову переживала те саме, але тепер уже закохуючись в Метью зразка шістнадцятого сторіччя, зачарована кожним вибухом його сміху та кожною гострою ремаркою, яку він робив під час баталій довкола якогось тонкого аспекту філософії. Метью жартував разом із іншими за обідом і мугикав пісні у коридорах. Він борюкався зі своїми псами у спальні біля каміна – то були два велетенські волохаті мастифи на ім’я Анаксимандр та Перікл. У сучасному Оксфорді та в Франції Метью завжди мав трохи сумовитий вигляд. Але тут, у Вудстоці, він був щасливий навіть тоді, коли я помічала, що він, прибувши з майбутнього, дивиться на своїх друзів так, наче не повністю вірить у їхню реальність.
– Ти, напевне, і сам не здогадувався, наскільки за ними скучив, – зауважила я, не в змозі утриматися від того, щоб не відривати його від роботи.
– Вампіри нездатні довго нудитися й думати про тих, кого покидають, – відповів Метью. – Інакше ми б збожеволіли. Я й так мав більш ніж зазвичай, щоб їх пам’ятати: їхні слова, зовнішність. Утім, невеличкі деталі забуваються – вирази облич, особливості сміху.
– Мій батько постійно носив у кишені карамельки, – прошепотіла я. – І я про них ніколи не згадувала – аж до Ля-П’єра. – Заплющивши очі, я й досі відчувала запах тих маленьких цукерок і чула, як труться їхні целофанові обгортки об м’яку тканину широких батькових шортів.
– І ти ні за що не відмовилася б від того спогаду – навіть заради того, щоб позбутися болю, – лагідно мовив Метью.
Він узяв іще одного листа і заскрипів пером по паперу. На його обличчя повернувся вираз напруженої зосередженості, а над переніссям виникла невеличка зморшка.
Я скопіювала кут, під яким він тримав своє перо та інтервал, що з ним умочав його в чорнильницю. І дійсно: писати було значно легше, якщо не тримати ручку мертвою хваткою. Тримаючи перо над папером, я приготувалася зробити новий запис.
Сьогодні було свято Усіх душ, традиційний день поминання померлих. Усі у домі говорили про товстий шар інею, що вкрив листя у саду. А завтра стане ще холодніше, пообіцяв П’єр.
Зняли мої розміри для виготовлення черевиків та рукавичок. Франсуаза шиє.
Франсуаза шила мені теплу накидку та набір теплої одежі на прийдешню зиму з її холодними вітрами. Увесь ранок вона розбирала на мансарді речі, які залишилися у шафі після Луїзи де Клермон. Сукні сестри Метью з їхніми квадратними вирізами та широкими, мов дзвони, рукавами, вийшли з моди іще шістдесят років тому, але Франсуаза переробляла їх під те, що Джордж та Волтер називали сучасним стилем, а також під мою дебеленьку фігуру.