Джейс показав їй тильну сторону долоні. Клері не побачила нічого незвичного.
– Я нічого не бачу, – мовила вона.
– Розслаб свій розум, – запропонував хлопець. – Почекай, і вона відкриється тобі. Наче щось спливає на поверхню води.
– Ти – божевільний, – сказала вона, але розслабилася, розглядаючи його руку, крихітні лінії на суглобах пальців, довгі фаланги…
І раптом наче знак «Стій» на світлофорі перед очима Клері з’явився символ. Чорні лінії утворювали малюнок, що нагадував око. Вона кліпнула – і все зникло.
– Тату?
Джейс самовдоволено всміхнувся й опустив руку.
– Я знав, що ти зможеш побачити її. Це не тату, а Знак. Ці руни випалені на нашій шкірі. Кожна руна має свою функцію. Деякі з них – постійні, але більшість зникають після використання.
– Це тому твої руки сьогодні ними не вкриті? – запитала вона. – Навіть коли я сконцентровуюсь?
– Саме тому, – задоволено відказав Джейс. – Я знав, що у тебе дар Бачення як мінімум. – Він зиркнув на небо. – Вже зовсім темно. Нам час йти.
– Нам? Я думала, ти відчепишся від мене.
– Я збрехав, – зовсім не збентежився Джейс. – Годж наказав привести тебе в Інститут. Він хоче поговорити з тобою.
– Чому це?
– Тому що ти знаєш про нас.
– Про нас? – повторила вона. – Тобто про таких, як ти? Людей, що вірять у демонів?
– Що вбивають їх, – сказав Джейс. – Ми – Мисливці за тінями. Принаймні, ми себе так називаємо. Жителі Нижньосвіту мають для нас менш приємні назви.
– Жителі Нижньосвіту?
– Діти Ночі. Чаклуни. Неземний люд. Чарівний Народ цього світу.
Клері похитала головою.
– Давай, продовжуй. Що там ще: русалки, перевертні, зомбі…
– Так, звичайно, вони існують, – повідомив їй Джейс. – Історії про них з’явилися не безпричинно. Вони базуються на фактах, навіть якщо приземлені думають, що це – міф. У Мисливців за тінями є приказка: всі історії правдиві. Хоча, правду кажучи, – додав він, – зомбі можна зустріти трохи південніше, де практикують вуду.
– А мумії? Вони тиняються лише Єгиптом?
– Не сміши мене. В мумій ніхто не вірить.
– Їх не існує?
– Звичайно, ні, – сказав Джейс. – Слухай, Годж пояснить усе це тобі, коли ви зустрінетесь.
Клері схрестила руки на грудях.
– А що як я не хочу його бачити?
– Твоя проблема. Ти прийдеш, добровільно чи ні – залежить від тебе.
Клері не вірила своїм вухам.
– Ти погрожуєш викрасти мене?
– Звісно, якщо ти так на це дивишся, – сказав Джейс.
Клері уже відкрила рот, щоб розгнівано заперечити, та почулося різке деренчання. Її телефон знову дзвонив.
– Давай, відповідай, якщо хочеш, – шляхетно дозволив Джейс. Телефон стих, та за мить завівся знову, гучно та настирливо. Клері нахмурилась. Схоже, у мами здали нерви. Відвернувшись від Джейса, дівчина