– Боже мій! – нарешті вигукнув він. – Що це означає?
– Я поясню. – До кімнати рішуче ступила його дружина. Губи її були міцно стиснуті, голова погордливо піднесена. – Я намагалася відрадити тебе, але ти вчинив по-своєму. Тепер нам конче слід вирішити, що буде далі. Мій чоловік помер в Атланті. Але дитина вижила.
– Твоя дитина?
Еффі зняла зі своєї шиї срібний медальйон, натиснула на пружинку, і його кришка відскочила. Всередині виявилася фотографія надзвичайно вродливого чоловіка, риси обличчя якого безпомилково виказували в ньому нащадка африканців.
– Це Джон Геброн з Атланти, – сказала леді. – Я вийшла за нього тому, що більш шляхетного чоловіка тамтешня земля ще не бачила, і, доки він був живий, жодного разу не пошкодувала про це. Нам не поталанило, що в нашій дитині запанували ознаки його раси, але таке буває часто. Маленька Люсі значно темніша за свого батька. Але хоч би якою вона була, темною чи світлою, це моя донечка.
Після цих слів дівча підбігло до жінки й уткнулося в її сукню.
– Я залишила її в Америці лише тому, – вела далі місіс Мунро, – що в неї слабке здоров’я й зміна клімату могла зашкодити їй. Я довірила Люсі відданій служниці, але ні на мить у мене й гадки не було відмовитись від дитини. Коли ми з тобою зустрілися, Джеку, і я зрозуміла, що кохаю тебе, я побоялася розповісти тобі про все. І даруй мені Боже, я боялась тебе втратити, і мені забракло мужності. Мені довелось обирати між тобою та нею, і я обрала тебе. Три роки я приховувала її існування, але підтримувала зв’язок із нянькою і знала, що з Люсі все гаразд. Нарешті я не витримала та зважилася привезти її сюди хоч на кілька тижнів. Я відправила няні сто фунтів і дала їй вказівку винайняти котедж. З обережності я звеліла вдень не випускати дитину на вулицю й закривати обличчя та ручки Люсі, щоб округою не поповзли чутки про чорношкіру дитину. Може, я й справді втратила голову зі страху, що ти дізнаєшся правду. Тепер ти знаєш усе, і я запитую тебе, що буде з нами, – з дитиною й зі мною?
Зчепивши руки, місіс Мунро застигла, очікуючи відповіді.
Пройшло не менше як десять хвилин, перш аніж її чоловік порушив мовчанку, і мені й досі дає насолоду згадка про його відповідь. Мунро підняв дівчинку, поцілував і простяг руку дружині.
– Поговорімо про це вдома, там набагато затишніше, – сказав він і повернувся до дверей. – Я не ідеальна людина, Еффі, але й не негідник.
Поки ми всією компанією йшли по дорозі, Голмс штовхнув мене в бік.
– Здається, – шепнув він, – ми радше потрібні в Лондоні, ніж у Норбері.
Більше про цю справу він не промовив ані слова аж до пізнього вечора.
– Ватсоне, – звернувся Голмс до мене, коли із запаленою свічкою в руці вже відчиняв двері своєї спальні, – якщо ви коли-небудь помітите, що я починаю гнути