– Ось вам факти. Я одружений. Уже три роки. Увесь цей час ми з дружиною жили щасливо й кохали одне одного так палко, як тільки можуть кохати одне одного чоловік і жінка. Ми з нею навіть жодного разу не сперечалися, між нами в усьому панувала гармонія. Та починаючи з минулого понеділка між нами ніби виросла стіна. Мені здається, що в житті моєї дружини з’явилося щось мені не відоме. Містере Голмс, вона на очах перетворюється на зовсім незнайому жінку. І я хочу знати, в чому річ. Еффі кохає мене всім серцем так, як ніколи раніше не кохала, я це відчуваю. Але в неї є таємниця… І доки я не з’ясую, в чому справа, у мене на душі лежатиме камінь.
– Ближче до суті, містере Мунро, – нетерпляче вимовив Голмс.
– Коли я вперше зустрів Еффі, вона була вдовою, хоча їй ледве виповнилося двадцять п’ять. Тоді вона мала інше прізвище. За дуже юних літ Еффі виїхала до Америки й мешкала в Атланті. Там вона вийшла заміж за містера Геброна, адвоката з хорошою практикою. У них народився син, але епідемія жовтої лихоманки забрала життя і дитини, і чоловіка. Я бачив свідоцтво про їхню смерть. Після цього залишатись в Америці Еффі не змогла. Вона повернулася до Англії й оселилась у своєї тітоньки, старої панни, у містечку Піннер, це в Мідлсексі. Від чоловіка Еффі залишилося близько чотирьох із половиною тисяч фунтів, які були ним вдало вкладені та приносили сім відсотків на рік. Коли я познайомився з нею, вона прожила в Піннері всього півроку. Ми покохали одне одного й за кілька тижнів побралися.
Сам я торгую хмелем, мій прибуток становить сімсот-вісімсот фунтів, і грошей нам вистачає. Ми винайняли гарну віллу в Норбері – вона схожа на затишний сільський будиночок, хоча й розташована поруч із містом. Вище на пагорбі розташовано заїжджий двір і ще два будинки; за полем, що межує з нашою віллою, стоїть котедж. Ось і всі наші сусіди. На півдорозі до вокзалу є ще будинки. У справах мені іноді доводиться виїздити до міста, але влітку в мене менше роботи, так що увесь свій час я проводжу з дружиною, і кожна хвилина дає нам справжню втіху. Так було доти, доки це все не розпочалося…
Мені треба вам дещо ще сповістити, перш аніж розповідати далі. Коли ми взяли шлюб, дружина переписала усе своє майно на моє ім’я… Я був проти, але вона наполягала, і ми домовилися, що я буду начебто її банкіром і в будь-яку хвилину видам їй скільки знадобиться.
«Джеку, – одного разу сказала вона, – коли ми підписували документи, ти говорив, що я можу взяти із цих грошей будь-яку суму». – «Звісно, – відповів я. – Це ж твої гроші». – «Ну що ж, – вимовила тоді Еффі. – Мені потрібні сто фунтів».
Я сторопів, оскільки вважав, що вона купить собі нову сукню абощо.
«Господи, навіщо тобі стільки?» – запитав я. «Ах, – зводячи розмову на жарт, сказала Еффі, – адже ти подейкував, що будеш моїм банкіром, а банкіри не повинні розпитувати своїх клієнтів!» – «Звісно, ти отримаєш свої гроші, – відповів я. – І все ж таки навіщо вони тобі знадобилися?» – «Коли-небудь дізнаєшся, Джеку, – посміхнулась вона, – але