– І чому ви так гадаєте?
– А як іще пояснити її палке небажання пускати туди теперішнього чоловіка? Справа є приблизно такою. В Америці ця жінка вийшла заміж. Потім з її чоловіком щось трапилося – припустімо, він заразився якоюсь жахливою хворобою або втратив розум. Вона вирішує тікати від нього, повертається до Англії, змінює ім’я та починає нове життя, вважаючи, що більше ні про що хвилюватися. Потім її адреса якимось чином стає відомою першому чоловікові або якійсь жінці, котра хоче використати нещасного інваліда у своїх цілях. Хтось із них пише дружині Мунро листа з погрозою розкрити її таємницю, і та бере в чоловіка сто фунтів, щоб відкупитися від шантажистів. Цього недосить, і вони все одно приїздять до Англії. Коли чоловік повідомляє місіс Мунро, що в сусідньому котеджі оселилися нові мешканці, вона розуміє, що це ті самі люди. Дочекавшись, поки її чоловік засне, жінка вислизає з дому, мчить до котеджу, щоб умовити шантажистів дати їй спокій. Нічого не домігшись, вона повертається туди наступного дня і, виходячи з котеджу, наштовхується на чоловіка. Вона клянеться більше туди не ходити, але бажання позбутися страшних сусідів не дає їй спокою, і вже за два дні вона звершує нову спробу. Можливо, на вимогу шантажистів вона й приносить свою фотографію. Розмову в котеджі порушує служниця. Вона повідомляє, що містер Мунро повернувся додому, і місіс Мунро, розуміючи, що з хвилини на хвилину з’явиться він сам, виводить мешканців будинку через задні двері й ховає їх у сосновому лісі, який розташовується неподалік. Ось чому містер Мунро нікого там не знайшов. А втім, я дуже здивуюсь, якщо сьогодні з’ясується, що будинок, як і раніше, порожній. Як вам моя версія?
– Усе це лише припущення.
– Принаймні, всі факти дістають пояснення. Якщо випливуть нові подробиці, ми матимемо час внести поправки. А зараз залишається тільки чекати на звістки з Норбері.
Чекати довелось недовго. Телеграму доставили, тільки-но ми допили чай. «Котедж знову залюднений, – було сказано в ній. – Знову бачив у вікні обличчя. Буду зустрічати потяг о сьомій. До вашого приїзду нічого не розпочинаю».
Містер Мунро очікував нас на платформі. Щойно ми вийшли з вагона, як він кинувся до нас, і ми побачили, що він блідий і вкрай схвильований.
– Вони все ще там, містере Голмс. – Мунро схопив мого друга за лікоть. – Дорогою сюди я бачив світло у вікнах.
– І що ви збираєтесь робити? – запитав Голмс, коли ми вийшли на дорогу.
– Увірвуся в будинок і з’ясую, хто там ховається. Я б хотів, аби ви при цьому були присутніми як свідки.
– І ви готові зробити це, попри слова дружини, що розкривати цю таємницю не на вашу користь?
– Так, готовий.
– Ну що ж, як на мене, ви маєте таке право. Правда є кращою, ніж невизначеність. Відразу ж підіймайтеся нагору. Звісно, наші дії йдуть урозріз із законом, але, я думаю, справа варта того.
Вечір видався темним, мжичило. З головної дороги ми звернули