– Ти знаєш, від кого, – прошепотів він. – Це від тієї особи, що ти її бачив тут колись у мене.
Але він не докінчив – на порозі з’явилася його дружина, висока худа жінка поривчастої вдачі, з довгим носом та фіолетовими плямами на щоках. Щодо політики вона була багато радикальніша за свого чоловіка.
– Ага, Плюшарів лист, – промовила вона. – Е, якби то він був у нас за хазяїна, – жили б люди не так, як тепер!
Етьєн, що почав уважно прислухатися до розмови, все зрозумів; потроху замислився він про тяжку недолю, про помсту. Почувши ім’я «Плюшар», він аж здригнувся і майже машинально промовив:
– Я знаю Плюшара.
На нього глянули, і він мусив пояснити:
– Бачте, я механік, а він був моїм найближчим начальником у Ліллі… Здібна людина, ми з ним часто розмовляли.
Расснер скинув на нього знову оком не так уже непривітно, на обличчі його розлилася раптова симпатія.
– Цього добродія привів до мене Мае: це його новий відкатник, – пояснив він своїй жінці. – Мае питає, чи не знайдеться в нас нагорі вільної кімнати та чи не могли б ми відкрити йому кредит до першої платні.
Справу було негайно полагоджено; виявилося, що кімната вільна: пожилець виїхав ще вранці.
Обурений шинкар заговорив тепер ще вільніше й жвавіше, запевняючи, що неможливого від господарів він нічого не вимагає, як багато інших, а хоче тільки, щоб по-людськи вони поводилися. Жінка його тільки обурено знизувала плечима й казала, що будь-що треба домагатися свого права.
– Бувайте, – промовив Мае. – Та що й казати… працювати під землею доведеться все одно, а доки люди там будуть працювати, нічого не зміниться, – так само конатимуть на роботі… Подивись на себе – як ти змінився, відколи покинув шахту. Три роки, а який став молодчага!
– Еге, я дуже відживів, – ласкаво згодився Расснер.
Етьєн провів Мае аж до дверей, щиро дякуючи йому за послугу; але той тільки мовчки хитнув головою і поплентався, важко ступаючи, під гору.
До пивниці завітало ще кілька відвідувачів, і пані Расснер попрохала Етьєна почекати трошки, обіцяючи, як тільки урве хвилинку, повести його до кімнати, де він зможе обмитися. Етьєн вагався знов: що робити – йти чи ні? Якийсь жаль узяв його за дозвіллям широких шляхів, де можна було дихати на повні груди і бачити сонце… Краще голодувати, зате там він сам собі пан. Йому здавалося, що пройшло вже багато років з тієї хвилини, коли він зійшов чорної ночі під завивання вітру на відвал, а потім почав плазувати на животі під землею по якихось темних переходах. Ця робота викликала в нього огиду; вона була занадто тяжка й несправедлива; вся його людська гідність обурювалася проти неї; він не хотів