Жерміналь. Еміль Золя

кінцем він піддався непохитній вірі свого пана в блискуче майбутнє його підприємства і, умліваючи й жахаючись, що обкрадає своїх рідних дітей, витяг з панчохи десять тисяч ліврів блискучими екю й купив одно деньє. Та й справді, його син, Ежен, одержував дуже невеличкий дивіденд; а що він зажив по-панському, а до того ще необачно вклав решту батьківської спадщини – сорок тисяч франків – у якесь невдале підприємство, то життя йому випало досить мізерне. Але дивіденд на деньє потроху зростав, і добробут Грегуарів пустив незабаром паростки. Фелісьєн Грегуар міг уже нарешті здійснити мрію свого діда, колишнього управителя, що її той навівав йому змалку: він купив Піолену. Щоправда, це вже була не та колишня величезна Піолена, але він дістав її за дурничку, бо на той час вона вже стала національною власністю. Наступні роки були бурхливі, неспокійні й принесли за собою багато збитків; вибухла революція, а потім довелося ще переждати кривавий кінець Наполеона. І тільки аж Леон Грегуар скористувався з надзвичайного росту невеличкого паю свого прадіда, що його вклав той з таким острахом у непевне підприємство.

      Злиденні ті десять тисяч франків зростали, розбухали разом з великими зисками Компанії. З року 1820-го капітал Грегуарів почав приносити сто відсотків, тобто десять тисяч франків на рік. У 1844 році ті десять тисяч франків дали вже двадцять тисяч франків; у 1850 році – сорок тисяч. Врешті було два роки, коли дивіденд досяг дуже значної суми – п’ятдесяти тисяч франків. Номінальна ціна одного деньє була на Лілльській біржі мільйон франків, – за сто років вона виросла в сто разів.

      Коли панові Грегуару радили продати свій мільйонний пай, він тільки поблажливо всміхався та хитав головою. За півроку через промислову кризу ціна деньє впала до шестисот тисяч франків. Але Грегуар так само ласкаво всміхався й анітрохи не шкодував, що був відмовився його продати, бо тепер рід Грегуарів непохитно вже вірив у шахту. Незабаром курс знову підскочить; у цілому світі немає нічого певнішого за їхні акції. Окрім того, до цієї побожної віри прилучилося ще почуття глибокої вдячності до цього папірця, що ось уже ціле століття годував усю родину і давав їй можливість жити згорнувши руки.

      У своєму егоїзмові Грегуари вважали цей папірець за якесь божество – вклонялися йому, як якійсь добрій чарівниці їхнього родинного вогнища, що вколисувала їх на пухких широких ліжках і частувала їх ласими та ситими стравами. Так велося від батька до сина, – нащо ж гнівати долю недовір’ям? Але крім цієї непохитної віри, глибоко в їхній душі жив ще якийсь марновірний жах, що мільйон їхній умить попливе за водою, скоро вони обернуть своє дорогоцінне деньє на гроші і замкнуть їх до шухляди. Вони вважали, що мільйонові цьому багато краще лежати в землі, звідки його видобувають шахтарі, – покоління виснажених людей від батька до сина, – видобувають для них потроху на щоденні їхні потреби.

      Та й взагалі це була незвичайно щаслива родина. Пан Грегуар одружився ще за молодих