Всі шестеро подалися з інструментами під пахвою назад тією ж дорогою, що й прийшли; до шахтового колодязя треба було йти два кілометри. Етьєн з Катріною відбилися від гурту у вузькому переході. Тут вони зустріли малу Лідію; вона зупинилася, щоб дати їм пройти, й оповіла, що з годину тому Мукетта нараз кудись зникла, – в неї буцімто так потекла кров з носа, що вона пішла обмитися, а куди, хто його зна.
Катріна з Етьєном пішли далі, а дівчинка знову взялася до своєї вагонетки, знеможена, брудна, напружуючи через силу свої тоненькі руки й ноги, схожа на чорну комашку, що тягне на собі надмірно важку ношу. А Етьєн з Катріною спускалися на спині, втягаючи голову в плечі, щоб не здерти шкіри з лоба; вони летіли по відполірованому шахтарськими задами схилу так швидко, що мусили від часу до часу хапатися за балки, щоб їхні сідала не зайнялися, як вони жартували.
Вибійники на них не чекали. Червоні плямки лампочок зникли далеко за поворотом галереї. Веселий настрій Етьєна й Катріни нараз увірвався, і вони пішли важкою, стомленою ходою – дівчина попереду, а він позаду. Вогники тьмяно миготіли, він її ледве бачив з-за чадної заслони; думка, що вона дівчина, була йому неприємна; який він йолоп, що не він її цілував, а зробив це той, інший. Вона йому, безумовно, збрехала: той рудий її коханець, і, напевно, вони валяються десь по всіх закутках; і хода в неї розпусна, он як вона вихиляється… Етьєн дувся на неї, і цілком безпідставно, немовби вона його зрадила. А Катріна оберталася до нього раз у раз і уважно застерігала про кожну вибоїну або прискалок, немов хотіла запобігти його ласки. Нікого коло них немає, можна було б так добре, від щирого серця посміятися!.. Нарешті вони вийшли в головну галерею з рейками, і Етьєнові відразу мов світ розв’язався: ця нерішучість страшенно мучила його, а дівчина сумно востаннє зазирнула йому в вічі, і в погляді її немов промайнув жаль за втраченим щастям, що вже ніколи більше не вернеться.
Тепер навкруги них кипіло підземне життя; валки з навантаженими й порожніми вагонетками гуркотіли по підземних галереях, шмигляли штейгери, то там, то тут спалахували в темряві червоні зірочки ламп. Катріні й Етьєнові доводилося раз у раз притискуватися щільно до стін штольні, щоб дати дорогу людям і коням, що їх гаряче дихання обдавало їм обличчя.
Біжачи босоніж за своєю валкою, Жанлен крикнув їм щось непристойне, але колеса зчиняли такий гуркіт, що вони не розібрали слів. Катріна йшла мовчки, замислена, Етьєн теж мовчав і йшов за нею, не пізнаючи тепер тих перехрестків та галерей, що ними він проходив уранці; йому ввижалося, що дівчина веде його кудись у безвість, у темні надра землі. Але найбільше непокоїв Етьєна той холод, що поняв їх, скоро вони вилізли з забою; щодалі ставало холодніше; холод проймав до кісток. Вітер бився між стін, завивав і шалів у довгих вузьких галереях. Етьєн уже й не сподівався дійти до виходу, коли