– А в Монсу фабрики є? – спитав подорожній.
Старий знову сплюнув чорним.
– Цього добра там не бракує, – відповів він, і слова його понеслися за вітром. – Ось якби ви глянули туди три-чотири роки тому! Все аж гуло, робота кипіла, робітників не вистачало, ніколи ще так не заробляли люди… А ось тепер знову почало животи затягати. Лихо та й годі в цілому краї: робітників звільняють; чуєш – то тут, то там майстерню зачинили… Може, імператор у цьому й не винен, та тільки навіщо здалася йому та війна в Америці[1]? І як на гріх, ще й холера на худобу та на людей пала…
Вітер забивав їм дух, а вони перемовлялися короткими фразами – скаржились один одному на лиху долю.
Етьєн оповів старому, як він ось уже тиждень цілий марно шукає роботи, – з голоду доведеться здихати, чи що? Незабаром, мабуть, по всіх шляхах снуватимуть старці з довгою рукою. Старий згоджувався з ним і казав, що кінець кінцем буде біда, бо Бог не попустить, щоб християни, мов ті собаки, на вулиці конали.
– Не щодня м’ясо бачимо.
– Еге, аби шмат хліба!
– Так, так, аби шмат хліба!
Журне завивання вітру заглушало їхні слова, і голоси їхні лунали ледве чутно.
– Гляньте! – мовив голосно старий возій, повертаючись лицем до півдня. – Он там Монсу…
Він випростав руку у темряву й почав називати одне по одному незримі місця. Там, у Монсу, Фовеллева цукроварня ще так-сяк працює, а цукроварня Отона вже скоротила частину робітників; не зачепило лише хлібної вивізної контори Дютійоля та канатної фабрики Блеза, що постачає канати для копалень. Потім він обвів рукою мало не половину всієї північної частини небозводу, – годі й казати: будівельні майстерні Сонневілля не дістали навіть третини звичайних замовлень; з трьох домен на металургійних заводах у Марш’єнні працюють тільки дві; нарешті – на скляному заводі Гажбуа ось-ось вибухне страйк, бо щось уперто гомонять, що зменшать заробітну плату.
– Знаю, знаю, – повторював за старим подорожній, – я сам допіру звідти.
– Ми ще поки животіємо, – додав возій, – хоч шахта дає багато менше вугілля, ніж дотепер. А гляньте просто перед себе, на «Вікторію»: там працюють лише дві коксові печі.
Він сплюнув, запріг у випорожнені вагонетки свою коняку, що почала вже тим часом куняти, і знову подався геть.
Тепер Етьєн, мов на долоні, бачив усю округу. Темрява була ще й досі така сама густа й глибока, але рука старого натхнула її живим привиддям тяжкого людського горя, і хлопець несвідомо відчував, як воно тяжить над ним, як воно тяжить скрізь, скрізь над усім цим рівним, безмежним простором… Чи то не стогін голодних котить цей березневий вітер голими полями?.. Його скажене завивання мов віщувало смерть праці й тяжкі злигодні, що заженуть у могилу силу-силенну людей. Етьєнові очі впивалися в морок, він силкувався