Мені вже сповнилось тоді років п'ять або й шість, і я частенько, якщо звідти не кричали на мене попідсипувані весною квочки, ховався на дні тої скрині й не зводив очей з помальованого віка, що його я, наче ляду, спускав над собою, немовби поринаючи в інший світ, у світ чар-зілля (куди й ми з вами, читачу, вступаємо зараз, у цій химерній книзі), у світ казки, в той волошебний (як моя баба Ганна казала) світ, котрого я не забуду ніколи в житті та навіть і по смерті, бо ж вірю я, що стежка до образу Мамая не заросте й тоді, і не тому не заросте, що я його так добре випишу, а лише тому, що в нім, либонь, явлені будуть ті риси національної вдачі, ті величезні дива й пригоди, які прийшли в цю книгу від щедрот народу нашого, від його казок, пісень та дум, бувальщин та сміховий, – щирі дива, витвори духу народного, які житимуть разом з ним…
Дивлячись там, ізсередини, на віко скрині, на картину, нехитро намальовану на ньому, навіть я, малий і простодушний, уже починав тоді розуміти, чому прапрадід, помираючи, велів себе в тій скрині поховати, – не в труні, а в скрині! – бо, звісна ж річ, і найпевніший мрець, глипнувши згасаючим оком на тую картину, ожив би миттю та й помирати б уже не схотів…
Баба Ганна казала, буцім скриня не потрапила тоді в могилу з бувшим чумаком тільки тому, що батюшка не дозволив ховати Йвана в такій веселій домовині; і ще бабуся згадувала, як тоді всі вельми журились, не вволивши волі старого, бо в нього були, як тоді балакали, ще й окремі причини просити такої труни: мій прапрадід, казали, замолоду колись, іще років за сто до скону свого, здибався з героєм тої чудової картини, що ані гич не почорніла в скрині од кіптяви часу, – і все життя потім прапрадід молив Бога, аби сподобив бодай раз та здибати Мамая Козака, того лукавого, дотепного, бездітно молодого.
34
Веселий образ Козака Мамая живе в народі вже не сотню літ. І не дві. І не три.
Якісь його сучасники свідкують про зустрічі з тим характерником-запорожцем у зовсім давні часи, десь при початку існування Січі.
Інші з ним пліч-о-пліч воювались у війську славного Зиновія-Богдана Хмеля.
Ще інші стрівали його на шляхах України вже після того, як народився на світ Тарас Григорович Шевченко. Був серед них і мій прапрадід.
Але чували люди, як і в Першій імперіалістичній війні року 1914 бився Козак Мамай з ворогами отчизни, – все такий же галабурдний і вічно молодий, – та й хтозна, чи не він ото, бувало, і в війні Вітчизняній виникав зненацька в найскрутнішій сутузі в тому чи тому партизанському загоні й допомагав громити фашистів на українській чи на білоруській землях, чи не він, колишній запорожець, допомагає й нині будувати електростанції на Дніпрі, на Волзі чи на Ангарі, а то, може, десь і кордони нашої Батьківщини береже, а то, може, книги пише чи кінокартини ставить, а то, гляди, садки розводить, сіє хліб чи варить сталь, цей майстер на всі руки й митець на всі штуки?
Отак ось він і ходив, либонь, по нашій пребагатій землі, мудрощів та хитрощів од віку до віку набираючись,