Роксолана, склавши добру ціну жартові, поблажливо ляпнула Михайлика по руці й сказала, мов горличка протуркотіла:
– Лобуряка!
А Козак Мамай низенько вклонився кріпакам, наймитам, джурам і козацтву, котре охороняло в дорозі важну особу пана обозного, і мовив:
– Прощавайте, люди добрі.
– Щасти тобі Боже, Мамаю! – щиро прогули голоси.
Вклонилась до всіх і паніматка Михайликова та й рушила вслід за Козаком.
Віддав чолом і син її, і наче приском обпік нашого парубка прощальний погляд пані Роксолани.
І наш молодець на цей раз не одвернувся.
Він мужньо витримав той грішний погляд і, без тіні посмішки, пустуючи, сказав їй достеменним полубаском пана обозного:
– Параско, одійди!
– Кохайлику?
– Прощавай, Парасю! – своїм уже, звичайним парубоцьким голосом і з неприхованою щирістю мовив Михайлик і грубо лапнув її гаряче тіло.
– І все, Кохайлику? – хистким, непевним голосом спитала Роксолана.
– Для тебе – все, – сказав він сумовито й просто.
– Ти про мене погано не думай, Михайлику, – зашепотіла пані. – Всім заськи до моєї запаски! Крім тебе… Ну? Ну? Та ну ж?
– Я ще тобі наснюся, – задерикувато сказав хлопець. – Тричі!
– Як?
– Як тільки схочеш… Прощавай! – І поволеньки рушив, ледве ноги від землі одриваючи, за Козаком Мамаєм.
І враз поринув парубок у хвильне море трав, а Роксолана, захитавшися, мало не впала, коли б не підтримала її татарка Патиме.
На все те зловтішно озирнувшись, за сином подалась і ненька.
– Ми з вами, постривайте! – раптом покрикнув услід Мамаєві старий козак Ничипір Кукурік.
І скочив на коня, котрий належав панові Пампушці.
За ним опинилося в сідлах і мало не все інше козацтво, що охороняло Пампушку в тій дальній мандрівці з Хоролівщини до міста Мирослава.
І миттю позникали всі вони в буйних травах.
І все це сталося так хутко, що пан Демид Пампушка і отямитись не встиг, як лишився в голій та повній небезпек пустелі майже без ніякої оружної охорони.
30
В степу все цвіло, як і годиться в травні місяці (хоч треба сказати, що тоді май, як і належить, звався квітнем чи цвітнем, бо все ж тоді цвіте, а травнем називали місяць трав, теперішній апріль).
Та не до трав і не до квітів було тоді обозному Пампушці.
В траві було повнісінько гадюк.
І вовки там водились.
І дикі коти.
І, що найстрашніше, люди.
В кожнім яру могла чигати засідка: жовтожупанники Гордія Однокрила, гетьмана… поляки… чи й татари… грабіж, полон чи й смерть.
На Господа надії вже не було сьогодні – після того пір'я.
Та й Роксолана, на свого мужа глянувши не без презирства, одвернулась.
Копнувши чоботом дотліваюче жертовне вогнище з пір'ям і ладаном, де з димом спливали биті таляри й червінчики, заплачені чумацькому отаманові, Демид Пампушка, від страху, від злості, від досади згадавши, що й він колись був козаком і людиною, скочив на свого важенного