– Та мої ж заслуги перед престолом Всевишнього відомі всім!
– Але ж усяку відомість можна перевідомити. Ми оголосимо, буцім за останніми даними богословської науки – найбільші заслуги перед престолом Всевишнього має не святий Петро, а, приміром, святий…
– Ще одне слово, Вседержителю, – спокійно застеріг апостол, – і доведеться переписувати весь виклад Нового Завіту.
– Мовчу, мовчу… – гірко зітхнувши, сказав Преблагий.
– Мовчання пориває до мислення, Боже.
– Ти певен? А я став балакучий… еге?
– Еге.
І вони – там, на закрайку хмари, ті двоє старих і сумних парубків, замислились, задумались, і чимало гіркого було в тому роздумі, хоч Господь Бог так, видно, ні до чого й не додумався, бо після досить затяжної мовчанки мовив:
– Ти таки, Петрику, спустися вниз і довідайся лишень, і запиши: що за чесний і шляхетний діяч так щиро там розкадився, як його звуть, якого роду, яку посаду посідає, в котрий раз одружений, скільки має законних тещ і незаконних дітей, чи не бував раб божий у поганських країнах та чи не вклонявся там чужовірним божкам та ідолам… – І він іще довго, пан Бог, напоумляв апостола Петра, а наостанку знову мовив: – І взагалі спитай: чого ж він хоче, той предостойний кадильник, чого жадає від нас за свою прещедру хвалу?
І святий Петро, в которий раз, скорився.
– Та ще дізнайся: хто це там пір'я підсипав у наш ладан? І запиши… і запиши!
– Добре, Господи, – сумно сказав він. – Служба є служба…
– А служба Божа – найпаче.
– Нехай, – сказав Петро і низенько вклонився. – Піду. Спушусь туди. Все взнаю. Й запишу.
І осінив себе хрестом.
А Вседержитель сказав:
– Боже помагай.
29
– Боже помагай! – глузливо кинув своєму ковалеві й пан обозний. – Можеш мене! Свого пана! Покинути! Одного! Серед степу!
– Можу, – знизав плечима Михайлик.
– Кохайлику! – ставши близенько, з-за спини стиха проворкувала Роксолана.
– Параско, одійди! – гримнув на неї обозний, назвавши свою пані її хресним ім'ям, як це завжди бувало, коли він сердився.
Роксолана відійшла.
– Але на чім же ти поїдеш? – кепкуючи, спитав Михайлика обозний.
– Верхи, – відповів за нього Мамай.
– А твоя неня?
– І паніматка – також верхи, – посміхнувся Козак Мамай і поважливо блимнув на Явдоху, що йому подобалася все більше та більше, щира українська мати – з усіма її достойностями й вадами. – Чи не так, ненько?
– Нема ж на чім верхи, – повела плечем Явдоха.
– Нема – так буде!
– Може, коли й буде, а поки що… – І вона вклонилась панові Пампушці. – Служила я тобі аж двадцять і п'ять год, а не заслужила, бач, ні вола, ні коня, ані доброго слова від тебе, пане чваньку, колишній козаче запорозький! – І кивнула синові: – Ходім!
– Ходімо, – блиснув зубами парубок.
– Рушили, – сказав Козак Мамай.
І раптом свиснув.
Так дуже свиснув, аж луна пішла степами.
Аж Песик Ложка гавкнув.
Аж