Піднявся Чорторийський.
– Я згоден з паном Калиновський. Краще дочекатися підкріплень тут, під Корсунем, аніж йти невідомо куди. Це виглядатиме, як утеча боягузів. Натомість, коли підійде князь Вишневецький, ми матимемо змогу вдарити на козаків із двох боків.
– Ви забуваєте, пане Чорторийський, що навіть спільно з Вишневецький ми будемо програвати в кількості війська більш ніж у два рази.
– Але якого війська! – бундючно кинув Чорторийський.
– Усе ж це великий ризик, – долетіло з натовпу молодших командирів, яким не знайшлося місця за столом, і вони змушені були стояти за спинами в сановитих товаришів.
– Мусимо відійти щоб зібрати більше військо!
– Час для посполитого рушення настав ще після Жовтих Вод!
Протягом чверті години свою думку висловили ще кілька учасників наради і всі вони, до великого задоволення Потоцького, знайшли за вірне підтримати його точку зору. Ставало очевидним рішення наради: відійти на захід від Корсуня, уникаючи бою з козацько-татарським військом. Та Мартин Калиновський не здавався:
– Панове! Шановна шляхто! Згадайте ж про ваш гонор, якщо тактичні міркування не спроможні схилити вас до прийняття єдино вірного рішення, яким, безперечно, є оборона Корсуня. Хіба лицарські традиції дозволяють нам, потомкам найшляхетнішого польського лицарства, думати про відступ перед ордами варварів і ваших учорашніх хлопів? Чи не палючим соромом будете пройняті ви всі, коли малжонки ваші, малолітні діти і старі батьки запитають: чому не захистили їх тут, чому, немов боягузливі вівці, кинулися самі під захист мурів польських міст, допустивши до них запорожців і татар?
– Ви забуваєтесь, пане Калиновський! – заверещав коронний гетьман. – Я, слово гонору, не дозволю таких висловлювань у моїй присутності! Ви не серед натовпу міщан, проше пана, ви виголошуєте промову в колі командирів коронного війська, несправедливо звинувативши їх у боягузтві!
Калиновський підхопився на ноги.
– Я проголошую боягузами лише тих, хто хоче показати спину натовпу смердючих хлопів, маючи за обов'язок їхньою кров'ю змити плевели бунту з доброго зерна слухняних підданих корони. Тих, хто висловлюється тут за відступ!
– Проше?!
– Так, пане Потоцький, я не помилився.
Потоцький кілька хвилин мовчав, не наважився порушити тишу й ніхто інший. Нарешті пан Миколай перевів подих і мовив тоном, який не терпів протиріч:
– Питання гонору ми з вами вирішимо пізніше за допомогою шляхетського суду. Натомість тепер кажу вам: ви лише польний гетьман. Але навіть з огляду на це я не маю наміру використовувати своє службове становище – рішення, котре ми приймемо цього вечора, буде спільним і добре обдуманим. І якщо коронне військо завтра й покине Корсунь, це буде не рішенням Миколая Потоцького, це буде бажанням загальної більшості присутньої тут вельможної шляхти. Річ Посполита – парламентська республіка. Подобається це вам чи не подобається.